Посміхайтесь

- Здравствуйте, милая девушка, а как вас зовут? – пролунало до мене, коли я пробігала повз наглядову половину.

- Здравствуйте - з ввічливості трохи завернула назад я - Настя.

- Вы очень красивая Настя. Настенька. А не могли бы вы показать мне воооон тот кусочек колбаски?

Я зашарілась і озирнулась, за спиною була стіна, ані на полу, ані десь інде ніякої ковбаси не було. Не збагнувши, що відповісти, я просто посміхнулась, мовляв «зараз повернусь» і побігла перевдягатись.

Ельвіра Платонівна була стрункою, невисоко зросту жінкою. За документами їй було близько 90 років, але на вигляд більше 75 не можливо було дати ніяк. Охайні руки з манікюром, сиве  закручене на кінцях волосся, нічна сорочка в підлогу, блідо рожева, з сірим мереживним комірцем. Незвичний, моложавий рум’янець, великі сині очі і майже всі зуби свої! Перебуваючи тут, вона продовжувала доглядати себе незважаючи ні на що. ЇЇ красномовність і нескінченні компліменти доводили до того, що кожна нова зміна не розуміючи, як така приємна жінка може перебувати в наглядовій частині, виводила її звідти, щоб перепитати у завідувачки… І, дорогою, дівчата готові були відстоювати Платонівну до останнього, доки та не заводила свою пісню.

- Верочка, здравствуйте, вы снова сегодня работаете? Прекрасно выглядите, просто красавица! Скажите, Верочка, сколько стоят эти сосиски?

І санітарка Віра, кремезна, скуйовджена, не спавша всю ніч, так само як і всі ми шарілася, і губилась, що і коли треба сказати, щоб не образити Ельвіру Платонівну.

А та, майже весь день стояла за решіткою наглядової половини і обирала неіснуючі ковбасу чи сосиски, перебирала щось уявне руками, внюхувалась. Іноді посміхалась, а іноді з огидою відкидала невидиме дещо... Коли ставало зрозуміло, що «додому» вона не збирається, хтось із персоналу «загортав кавбасу» «неодмінно в сірий папір», та супроводжував її під руку, допомагаючи з «важкою сумкою»… До самого ліжка. Тоді Ельвіра Платонівна лягала, трохи відпочивала, а через час, пробігаючи повз наглядову знову було чутно:

«Девушка, милая, не убегайте… Да что же такое, меня сегодня обслужит кто-нибудь или нет… Покажите мне вот этот кусочек… Вы такая красивая…Улыбайтесь, Настенька, улыбайтесь, вы такая юная, вам очень идет улыбка…»

"Курва"

Лагодіна Віра жила у відділені вже доволі довго. Лежача пацієнтка, норовлива та вибаглива, періодично обирала в палаті наглядової половини собі ліжка, і раз від разу з боєм домагалась, щоб її переселяли з куту в кут. До неї часто приходила її двоюрідна сестра, про щось спілкувалась, вмовляла на процедури за проханням персоналу, годувала смачненьким, обтирала-обмивала, змінювала білизну, розповідала новини з цьогобічного життя… Словом доглядала як могла.

Віра ж, сива і коротко стрижена, прицмокувала геть беззубим ротом, та, скошуючи губу, нагадувала мультяшного персонажа «моряка Папайя». Дивилась вона скоса, з під лоба, і погляд її наче промовляв «Спіймалась! Зараз я задам тобі жару!». З персоналу вона підпускала до себе не кожного, і на тих, хто їй не подобався починала махати руками і відчайдушно материти, поки хтось інший, переважно з лікарів, її не приструнить. Та улюбленим лайливим словом, яке виражало в неї всі сильні емоції, все ж було слово «курва», значення якого я тоді ще не знала, а пояснити врозуміло ніхто не міг. Було ясно лише те, що це щось «погане про жінку». Власне, окрім лайки, на моїй пам’яті, вона ніколи більше нічого і не вимовляла.

Одного разу, мені випало стати свідком «справжнього» дива. Це був звичайний день, в коридорі вишукувалась черга з пацієнтів за отриманням ліків, і повз них сонце лагідно пробивало впевненими промінцями крізь непривабний коридор. Настрій був піднесений в усіх, і раптом, лише краєм ока я вловила, що промайнуло щось незвичне і визивне. Я потроху усвідомлювала, що це було, в той час, коли вже вглибині душі все волало і переповнювалось емоціями.

Вона пішла!!! Ми її вилікували!!!

Важко мабуть уявити, що відчуває людина, яка стала свідком справжнього дива зцілення. Лагодіна, сама, своїми ногами бігла по довжелезному коридорові, з посмішкою на обличчі і «курвою» на вустах, а завідувачка кричала «Остановите ее кто-нибудь, она же сейчас упадет, у нее мышцы атрофированы!!!».  Дві санітарки підхопили задоволену Віру під руки і навпрямки понесли назад до палати.

- Петровна, вы видели, вы уже знаете?- захлиналась від емоцій я – Лагодина пошла!

- Она всегда ходила – недомислюючи дивилась на мене Петрівна

- Как ходила, она же лежачая, я пол года здесь работаю, она даже в туалет ни разу не вставала!?

- И ходячая и говорящая… Это она на зло сестре молчит и лежит, наследство поделить не удалось, вот она ей и гадит как может.

Рукавички

Гумові рукавички, це мабуть самий фруструючий елемент медицини минулого віку. Функції в них наче і благородні, але на справі, вони унеможливлюють будь-яку нормальну роботу. Починаючи з того, що зайва гума не дає можливості виконувати будь-які маніпуляції, пов’язані з дрібною моторикою – обережно брати і утримувати дрібні деталі; не дає відчувати на дотик матеріал, з яким ти працюєш; чіпляється за джгути заважаючи протягти їх кінцівки, сплутується з бинтами, тощо. Та закінчуючи тим, що здебільшого розчини все одно проскочують через манжети, бо ті закороткі, руки впотівають і замість нормальної роботи рукавички додають більше роздратування, ніж користі…можливої користі. Тому більшість нехтує ними, коли працює навіть з небезпечною хімією, або в маніпуляційній і де будь інше, хіба що не в операційній.

Та ще більш фруструють пацієнти, що поступають за кілька хвилин до того, як ти маєш здавати зміну, оскільки тягти час для передачі ти не в змозі, а дотримання всіх процедур загаює тебе в кращому разі на пів години, а то і більше. І шляхом від порогу відділення до самої приймальні, всі думають лише про одне: «хоч би помилились районом»…

В цей понеділок, я не побачила пацієнтки, що затримала мене в минуле, спочатку роздратувалась, що, виходить, направили її до нас таки випадково... Буває. Але коли дізналась, що її перевели в інфекційне відділення, роздратованість потроху почала переводитись в наростаючу тривогу. Не встигла я продумати можливі варіанти причин, як нашу зміну викликали «на килим» до завідувачки.

- Девочки, у нас произошло ЧП, кто оформлял Изотову на прошлой неделе?

- Я - щось саме неприродно булькнуло з моїх вуст. Дихання сперло, серце вистрибувало з грудей, ноги ставали ватними.

- Изотова ВИЧ положительная, надеюсь, Настя, вы забирали кровь в перчатках? – здавлено питала вона, хоча зрозуміло було і так, що питання це риторичне.

- Нет.

- Вас отстраняют от работы, пока вы не пройдете обследование. Это процедура не быстрая, поэтому вам нужно взять отпуск за свой счет. Вы меня слышите?

- Да, я все поняла – сказала я і не збрехала. Ще ніколи мій мозок не працював так жваво, а розум не був таким ясним. Тисячі варіантів «а що якщо…», «якби я зробила так…», «чому я не подумала про…», «що я скажу…, де я візьму…» і безліч інших розгортались в моїй уяві наче сцени з німого кіно, хутко змінюючи одна одну.

Знати діагноз не так страшно, як страшно перебувати в невідомості: чи хворий ти, чи ні… чи проявиться це через місяць-другий, чи взагалі пізніше… чи є ця форма хвороби виліковною, чи безпечний ти для оточуючих, чи можна тобі жити як всі нормальні люди, або потрібно ізолюватись і сидіти в кутку кімнати, боючись зайвий раз чхнути, подряпатись, пустити слину у вісні…

Мої результати були негативними перший раз, другий і третій. З того часу наша сестра хазяйка, я і завідувачка «відкрили для себе», що є рукавички, які різняться за розміром. Це робить їх не набагато зручнішими, але ж таки з ними краще)

Банний день

Прості, по-чоловічому короткі зачіски в жінок, завжди визивають у мене відчуття безпричинної тривоги та безнадії. Це ніяким чином не пов’язано з протиставленням жіночості, чи ще щось накштал цього. А пов’язано, швидше, зі спогадами тих чергувань, що випадали мені на п’ятницю – банний день у відділенні.

З самого ранку, після сніданку і роздачі ліків, починався справжній мурашковий трудодень. Санітарки змінювали білизну, доводили до ладу і чистоти всі важко доступні місця та інвентар, а потім, втомлені і вже трохи роздратовані, разом із медсестрами, загортали пацієнтів на процедури з чепуріння.

Гаряча вода зазвичай подавалась по годинах…якщо подавалась. Із трьох існуючих, лише один змішувач був справним… Помножені плісень та іржа, що старанно дотирались і маскувались миючими засобами, додавали кімнаті, викладеної плиткою зі всіх боків, марсіанського відтінку і певно що такого самого інопланетного настрою. Нажаль, мийну кімнату наших лікарень тих часів, можна було порівняти мабуть з мийними концтаборів, якщо вони там були. Де б в кращому разі пацієнта висаджували на стілець без сідалища і з відстані поливали водою, яка могла закінчитись будь-якої миті, або замість гарячої неочікувано вибивала струєю льодяної...

Оминути ці естетичні тортури мали змогу лише ті пацієнти, що обслуговували себе самі, або ті рідкісні, що мали змогу вибиратись так чи інакше додому, бо в нашому закладі це не практикується. Але в жарку погоду, не гидували там омиватись і санітарки з медсестрами, бо все милось своїми руками, і доводилось до ладу на совість, наскільки це було можливо.

Всіх інших пацієнтів, що вже обтерто, потім висаджували на стілець, брали ножиці з тупими кінцями, величезні мов на саркастичних малюнках із клоунами, і починали стригти. Всіх однаково – коротко і безформно, як могли. Бо це практично, охайно, зручно і якось так гігієнічно, чи що там…

Після, подібними але трохи меншими за розміром ножицями, обрізали нігті, і ця процедура згодом була неминучою навіть для таких «моделей», як Христинка. Бо в стінах нашого закладу немає такого поняття, як гострі пилки чи інші манікюрні приладдя, а перебувати тут пацієнти можуть місяцями і деякі навіть роками.

Так чисті, охайні і з ароматом свіжості, дівчата повертались до палат, в попрані і попрасовані, але пронизані безнадією ліжка. Безнадією та тривогою, що не має певних причин.

Той, хто не грає

Зовні, на перший погляд, Охрипенко не виявляла жодних суттєвих ознак будь-якого розладу. Та якщо затриматись і придивитись, ставало ясно, що обличчя в неї неживе, мов воскова маска, як і руки, що час від часу самі собою складались в неприродні, театральні жести. Все, що заважало їй нормально функціонувати, це те, що в глибині душі вона була впевнена, що все наше життя - театр, а ми його актори. Вона, звичайно, грала головну роль, і все б нічого, якби роль ця мала якусь зрозумілу для неї мету, та фінал, до якого вона б прагнула.

А так Охрипенко ходила вздовж коридору завжди мовчазливо та розважливо, майже ні на кого не звертаючи уваги, оскільки була поглинута сама собою. Всі її роздуми оберталися лише навколо того, щоб здогадатися, яка сцена наступна за сценарієм, хто що має казати, як їй належить реагувати, до чого це призведе, та чим врешті решт все це має скінчитися. Але як сильно вона не намагалася все це збагнути, кожного разу все йшло не за планом, і мимоволі їй доводилось переглядати всі попередні думки з поправкою на «чужу реальність».

Кажуть, що до лікарні її привозить чоловік, але мені жодного разу не випало його бачити. Та от старшого сина, великого зсутуленого хлопця, років 22х, якого перестріла всього один раз, я запам’ятала досить добре. Бо якось так склалося, що за довгий місяць її перебування у лікарні, син прийшов лише один раз. Не знаю, для чого, але він не висидів поруч із нею і 5 хвилин. Охрипенко навіть нічого не казала, просто дивилась на нього, та коли протягла руку, щоб торкнутися синової щоки, він вигукнув:

- Как ты уже достала, отвали, а?!

Підскочив трохи не перекинувши стіл, і розхитуючись по сторонах, як моряк серед гойдавиці, впевнено, з задраною до гори головою, рушив до санітарки, щоб та відчинила йому двері.

Охрипенко продовжувала сидіти з тим самим кам’яним обличчям, та на мить мені здалось, що вона взагалі не дихає. Потім та підвелась і незграбно почовгала в палату. Складалось враження, що ноги її зовсім не слухаються, але обличчя виражало все той самий спокій, та стурбованість сценарієм, фінал якого вона знову не вгадала.

"Клята війна"

- Тебе что, нормальной работы не нашлось? Не приживешься ты здесь, ты другая.., а останешься – пропадешь, меня еще вспоминать будешь – віщувала мені Христина.

З самого нашого першого знайомства, вона ставилась до мене як до подружки. Щиро раділа зустрічі, ділилася враженнями, новинами, щебетала все й про всіх. Петрівна, не розуміючи як я до цього ставлюся, постійно її осаджала, нагадувала, про субординацію і Христинка вибачаючись тікала, а потім через різних посланців марно визивала мене на перекур…

Середнього зросту, фарбована брюнетка з великою густою чуприною, що спадає на очі, Христина завжди підводила губи яскравими кольорами. Як в школі, без люстерка, проводила помадою по верхній губі, потім по нижній, захватно чмокала і протягувала помаду мені, раптом би я теж захотіла підфарбуватись… Глибоке декольте, короткі спідниці чи шорти, будь якої пори року, та підбори. Щойно до когось з пацієнтів приходили відвідувачі чоловіки, вона миттю вибігала в коридор, тихою кішкою кралась на розвідку, потім виправляла плечі і не ховаючись починала проходжуватись повз, сміливим модельним кроком. Іноді не витримувала і починала розмову, чи то про погоду, чи то про новини, з чоловіками, що шарілися та ховали очі…

Христина одна із тих, в кого все почалось з післяпологового психозу. Без якихось передумов і передвісників. З одного боку біль, маленька дитина з якою все пішло не так, як очікувалось, відсутність допомоги та притирки чоловіка, з іншого приємна зовнішність та жага до активного і вільного життя. Чим старше ставала донька, тим частіше в Христини траплялись галюцинації. Важко було зрозуміти, чому саме цей сюжет їй докучав, але їй вбачалась війна: окопи, постріли та вибухи. Більше за все вона боялась авіації, але «бігла полем, витягувала поранених, відбивалась і постійно когось звала-шукала».

Звісно згодом дитину в неї забрали, материнських прав позбавили, та чоловік доволі рідко дозволяв їй бачитись з донькою. Христинка часто показувала фото, де вони втрьох, з чоловіком та маленькою чорнявою дівчинкою. Хоча минуло вже 12, про дочку в Христини лишились саме ті спогади, коли мала ще була зовсім маминою. Вона розповідала, як купала її в ванні із піною, розчісувала волосся, плела коси… притихала, потім на очі накручувались сльози і Христина цедила крізь зуби «Будь проклята эта война…»

Було в неї і яскраве, насичене подіями та задоволенням життя. За весь той час молода і доволі симпатична Христина влаштувалась працювати в «стрип-клубі» у Турції. Вона виїздила туди в період ремісії, а потім поверталась сюди лікуватись. Після нашого знайомства, вона так і марила тим, щоб ми поїхали туди якось разом, обіцяла мені п’ятизірковий прийом, і всіляко вмовляла звільнитись.

Роки минали, я звільнилась, але в шухляді ще довго зберігався шматок цигаркової пачки, на якому червоною помадою було написано «Кристина: мой номер 333-2, позвони!»

Великоднє

Шепільова, одна із завсідних мешканців «наглядової половини», відноситься саме до тих нечисленних пацієнтів, що умовно названі «не утримуючі білизни». Глибокий ступінь недоумства перетворив її на необразливу та беззахисну стареньку, що поводить себе наче мала дитина. Настільки мала, що на будь-який стимул радше посміхатиметься, під настрій співатиме чи танцюватиме сама до себе, або просто щось булькетітиме. Настільки мала, що не те щоб підтримати бесіду, а взагалі більш менш ясно відповісти на прості запитання вона не в змозі. Настільки мала, що може справляти потребу в свою постіль, а потім створювати розписні шедеври по стінах, на сльози санітаркам…

Але ця розповідь не про Шепільову, а про те, як з якогось повір’я було підслухано, що для того, щоб самотня дівчина вийшла заміж, їй потрібно у Великдень відвідати 12 різних пасок.

Сказати щоб я була стурбована питанням заміжжя більш ніж оточуючі мене близькі - я не можу. Тим більше, що і кандидатів особливо не було на приміті. Але саме невиліковна тяга до експериментів не полишала мене ні на мить і тоді. Тому вдома, перед чергуванням, я скуштувала все, що передали родичі та сусіди, але набралось лише 5. Прийшовши у відділення, першою справою обмінялась пасками з Петрівною та санітарками – 8. Тоді небайдужа молода, сексуально-розкута, щоб не сказати стурбована, моїм особистим життями в тому числі, пацієнтка Христина, влаштувала обмін між мною та іншими пацієнтками – 11.

День добігав кінця, час відвідин вже закінчився і не залишилось жодної надії, на те, що паску принесуть ще комусь з пацієнтів. Аж раптом в маніпуляційну забігла підстрибуючи від радощів Христина.

- Нашла, Настена, нашла, двенадцатую!!! Ешь скорее, пока сонце не село!

- Ого, отлично, 12-я, еще и вкусная – зраділа я - где взяла?

- Та там, у девченок – захлиналась від щастя Христина.

- Да? Так я со всеми с кем можно было в палатах уже обменялась, таки 11 выходит?- почала розчаровуватись я.

- Не, точно 12-я. Ты ж на «буйняк» не заходила, а я как раз у Шепелевой изо рта последний кусок вырвала. Тебе ж нужнее будет, а твой ей в замен оставила, все по-честному! – захоплювалась сама собою Христинка…