"Не лікарка"

Зовні їй було років 60-65. Кожного ранку вона стягувала до хисткого хвоста масні сосульки брудного волосся, одягала потертий синій спортивний костюм, стискала руки замком на попереку та починала ходити палатою взад і вперед, періодично мимручі щось собі під носа.

Іноді вона читала книжки, іноді просто лежала з відкритими очима, мовчки втупившись в стіну… МАшина майже ні з ким не розмовляла, і за той час доки я там працювала, до неї жодного разу так ніхто і не прийшов. Вона була з тих пацієнток, що знаходились на примусовому лікуванні. Це означало, що як би добре вона себе не ставила, вийти звідси найближчі кілька років їй не доведеться.

Якось, коли всі пацієнти вишукувались в чергу біля аміназінки, дві з них завзято засварились через дещо чудернацько ненаукове явище, і треба було в своїх мудруваннях зачепити їм Машину.

-Вот вы, Марья Илинишна, скажите нам как врач, кто из нас прав?

Машина миттю змінилась в обличчі, блискавкою пронеслась повз роздавальний стіл, скинувши на підлогу лотки із шприцами, схопила Васильєву за грудки і пирснула їй в саме обличчя:

- Никогда, слышите? Никогда меня так не называйте! Никакой я вам не врач!!!

Санітарка, що підбігла, розвела їх по сторонах і пришіптуючи щось розраджуюче, прихопила Машину за плечі та повільно повела її в палату.

- Можно подумать! Типа я виновата, что ты совсем ку-ку!? - гукнула їй вслід Васильєва, і як ніде нічого, продовжила пошуки арбітру для суперечки.

Пів ночі я вчитувалась в історію хвороби, дивилась і думала, ставила собі запитання, на які там так і не знаходила відповідей, та боролась із бажанням вийти і сказати «Мар’я Ільївна, як же так, як це все сталося, що пішло не так???»

Результати обстеження, аналізи, «зі слів рідних», «об’єктивно / суб’єктивно», загалом та коротко: «Машина Мар’я Ільївна, кандидат медичних наук, розробник унікального засобу для лікування променевої хвороби… В ході застосування якого було нанесено непоправну шкоду здоров’ю пацієнтів, включаючи летальні наслідки…»