Гумові рукавички, це мабуть самий фруструючий елемент медицини минулого
віку. Функції в них наче і благородні, але на справі, вони унеможливлюють будь-яку
нормальну роботу. Починаючи з того, що зайва гума не дає можливості виконувати
будь-які маніпуляції, пов’язані з дрібною моторикою – обережно брати і
утримувати дрібні деталі; не дає відчувати на дотик матеріал, з яким ти
працюєш; чіпляється за джгути заважаючи протягти їх кінцівки, сплутується з
бинтами, тощо. Та закінчуючи тим, що здебільшого розчини все одно проскочують
через манжети, бо ті закороткі, руки впотівають і замість нормальної роботи
рукавички додають більше роздратування, ніж користі…можливої користі. Тому
більшість нехтує ними, коли працює навіть з небезпечною хімією, або в
маніпуляційній і де будь інше, хіба що не в операційній.
Та ще більш фруструють пацієнти, що поступають за кілька хвилин до того, як
ти маєш здавати зміну, оскільки тягти час для передачі ти не в змозі, а
дотримання всіх процедур загаює тебе в кращому разі на пів години, а то і
більше. І шляхом від порогу відділення до самої приймальні, всі думають лише
про одне: «хоч би помилились районом»…
В цей понеділок, я не побачила пацієнтки, що затримала мене в минуле,
спочатку роздратувалась, що, виходить, направили її до нас таки випадково...
Буває. Але коли дізналась, що її перевели в інфекційне відділення,
роздратованість потроху почала переводитись в наростаючу тривогу. Не встигла я
продумати можливі варіанти причин, як нашу зміну викликали «на килим» до
завідувачки.
- Девочки, у нас произошло ЧП, кто оформлял Изотову на прошлой неделе?
- Я - щось саме неприродно булькнуло з моїх вуст. Дихання сперло, серце
вистрибувало з грудей, ноги ставали ватними.
- Изотова ВИЧ положительная, надеюсь, Настя, вы забирали кровь в перчатках?
– здавлено питала вона, хоча зрозуміло було і так, що питання це риторичне.
- Нет.
- Вас отстраняют от работы, пока вы не пройдете обследование. Это процедура
не быстрая, поэтому вам нужно взять отпуск за свой счет. Вы меня слышите?
- Да, я все поняла – сказала я і не збрехала. Ще ніколи мій мозок не
працював так жваво, а розум не був таким ясним. Тисячі варіантів «а що якщо…»,
«якби я зробила так…», «чому я не подумала про…», «що я скажу…, де я візьму…» і
безліч інших розгортались в моїй уяві наче сцени з німого кіно, хутко змінюючи
одна одну.
Знати діагноз не так страшно, як страшно перебувати в невідомості: чи
хворий ти, чи ні… чи проявиться це через місяць-другий, чи взагалі пізніше… чи
є ця форма хвороби виліковною, чи безпечний ти для оточуючих, чи можна тобі
жити як всі нормальні люди, або потрібно ізолюватись і сидіти в кутку кімнати,
боючись зайвий раз чхнути, подряпатись, пустити слину у вісні…
Мої результати були негативними перший раз, другий і третій. З того часу
наша сестра хазяйка, я і завідувачка «відкрили для себе», що є рукавички, які
різняться за розміром. Це робить їх не набагато зручнішими, але ж таки з ними
краще)
