Рукавички

Гумові рукавички, це мабуть самий фруструючий елемент медицини минулого віку. Функції в них наче і благородні, але на справі, вони унеможливлюють будь-яку нормальну роботу. Починаючи з того, що зайва гума не дає можливості виконувати будь-які маніпуляції, пов’язані з дрібною моторикою – обережно брати і утримувати дрібні деталі; не дає відчувати на дотик матеріал, з яким ти працюєш; чіпляється за джгути заважаючи протягти їх кінцівки, сплутується з бинтами, тощо. Та закінчуючи тим, що здебільшого розчини все одно проскочують через манжети, бо ті закороткі, руки впотівають і замість нормальної роботи рукавички додають більше роздратування, ніж користі…можливої користі. Тому більшість нехтує ними, коли працює навіть з небезпечною хімією, або в маніпуляційній і де будь інше, хіба що не в операційній.

Та ще більш фруструють пацієнти, що поступають за кілька хвилин до того, як ти маєш здавати зміну, оскільки тягти час для передачі ти не в змозі, а дотримання всіх процедур загаює тебе в кращому разі на пів години, а то і більше. І шляхом від порогу відділення до самої приймальні, всі думають лише про одне: «хоч би помилились районом»…

В цей понеділок, я не побачила пацієнтки, що затримала мене в минуле, спочатку роздратувалась, що, виходить, направили її до нас таки випадково... Буває. Але коли дізналась, що її перевели в інфекційне відділення, роздратованість потроху почала переводитись в наростаючу тривогу. Не встигла я продумати можливі варіанти причин, як нашу зміну викликали «на килим» до завідувачки.

- Девочки, у нас произошло ЧП, кто оформлял Изотову на прошлой неделе?

- Я - щось саме неприродно булькнуло з моїх вуст. Дихання сперло, серце вистрибувало з грудей, ноги ставали ватними.

- Изотова ВИЧ положительная, надеюсь, Настя, вы забирали кровь в перчатках? – здавлено питала вона, хоча зрозуміло було і так, що питання це риторичне.

- Нет.

- Вас отстраняют от работы, пока вы не пройдете обследование. Это процедура не быстрая, поэтому вам нужно взять отпуск за свой счет. Вы меня слышите?

- Да, я все поняла – сказала я і не збрехала. Ще ніколи мій мозок не працював так жваво, а розум не був таким ясним. Тисячі варіантів «а що якщо…», «якби я зробила так…», «чому я не подумала про…», «що я скажу…, де я візьму…» і безліч інших розгортались в моїй уяві наче сцени з німого кіно, хутко змінюючи одна одну.

Знати діагноз не так страшно, як страшно перебувати в невідомості: чи хворий ти, чи ні… чи проявиться це через місяць-другий, чи взагалі пізніше… чи є ця форма хвороби виліковною, чи безпечний ти для оточуючих, чи можна тобі жити як всі нормальні люди, або потрібно ізолюватись і сидіти в кутку кімнати, боючись зайвий раз чхнути, подряпатись, пустити слину у вісні…

Мої результати були негативними перший раз, другий і третій. З того часу наша сестра хазяйка, я і завідувачка «відкрили для себе», що є рукавички, які різняться за розміром. Це робить їх не набагато зручнішими, але ж таки з ними краще)

Підпис

Мій особистий підпис народився дуже швидко і без особливих сенсів, як гадає більшість. Я думала про те, що із зміною прізвища потрібно буде вигадувати щось нове (і невідомо ще скільки разів за життя), ім’я моє занадто поширене, щоб неможливо було сплутати за ним, а ставити хрестики, чи інші беззмістовні відмітки це якось так не про мене зовсім. Тому я пригадала своє юнацьке прізвисько, підписалася латиницею, забрала паспорт і була такою.

За одну робочу зміну, я могла дати фору будь-якій кінозірці, по штампуванню своїх автографів, бо ж як наркотична чи сильнодіюча речовина, до спису підлягала майже кожна пігулка в стінах нашого закладу, а за добу їх видавалось від 3 до 10 на кожного з 50-70 пацієнтів. Це не враховуючи підписи в листах призначення, журналах спостереження, актах здачі/передачі тощо.

Та от біда, клітинки в всіх цих папірчатках трохи більше 5-7 міліметрів за розміром, тож оцінити художність задуму не представлялося можливим. До того дня.

А того дня, щойно переступивши поріг відділення, на мене накинулись перелякані завідувачка та «старші» медсестри, що готувались в той час до великої перевірки з ОблЗдраву.

- Ты сошла с ума, зачем ты во всех документах написала «чесотка»!!!??? – майже кричала збуджена завідувачка.

- Это не чесотка, это моя роспись – спокійно відрізала я, бо звикла до подібних реакцій.

- А как твоя фамилия? – перепитала старша.

- Лобазова, а при чем…

- Значит так, меняй фамилию, Лобазова! Это ж надо, всем отделением голову сломали, думали, это чесотка или шизфрения, и главное откуда, зачем и во всех журналах…Срочно меняй фамилию…- бурчала віддаляючись вже майже заспокоєна, підвеселена завідувачка.

_______________________________________
Прізвисько похідне від stasia

А scab (scabies-короста) та sch (schizophrénie-шизофренія) - типове скорочення, мабуть саме для таких мізерних клітинок)

Сабурова дача

- А ты кроме нашего отделения, работала раньше в каком-то? - запитала мене якось Петрівна.

- Нет, только практику проходила.

- А я работала. И в мужском работала, и в реанимации…в инфекционном... Здесь лучше всего мне как-то. А ты где была? - все цікавилась «сестра милосердя».

- В детском – відповіла я.

- В детском...знаю. Ну как, я сама не была, но работала с девчонками которые оттуда ушли. Не выдержали. А тебе как?

- Да никак, а как?

- Вот и поговорили – засміялась Петрівна.

Хіба тоді ми розуміли, про що йдеться насправді? Ми домовились з викладачем зустрітись на території лікарні, скинулись грошима, щоб купити дітям всіляких ласощів, це ж діти в решті решт. Діти зустріли нас радісно, медперсонал відкорегував кому солодощі можна, а кому ні. Ніяких особливо важких випадків нам наче і не трапилось.

Все що на той час привернуло мою увагу, так це заскляна кімната для спостереження. Там знаходяться діти, за поведінкою яких потрібно деякий час постежити, перш ніж вони зможуть перебувати з іншими. Та запам’яталсь одна єдина дитина, навіть зараз не пригадаю, чи хлопчик чи дівчинка, яка весь час що ми там знаходились пролежала в ліжку, відгорнувшись від нас до стіни.

- Аутист – сказали лікарі – он вообще ни с кем не разговаривает, только смотрит постоянно в одну точку и все. Даже родителей не слушает, вот они его и отдали, так всем лучше.

Тож діти лишились задоволеними, ми відпрацювали свої години і також спокійно поїхали додому.

І лише тепер, коли так часто мені доводилось зіткатися з історіями різних клієнтів та пацієнтів: коли хрест безнадійності ставили на дитині, яка б мала добрі шанси, отримавши допоміжну корекцію; коли зіткалася з історіями, де батьки саме своїм вихованням спонукали розвиток тих чи інакших психічних розладів у дітей; коли я бачила, як навіть самих тяжких дітей батьки доглядали до останнього, а не здавали при першій ліпшій нагоді в психіатричну лікарню, і навіть навпаки, коли батьки навмисне доводили дитину до каліцтва, щоб отримувати певні державні пільги, допомогу, тощо... перераховувати всі ці «коли» - не перерахувати…

Лише тепер, коли всі ці історії у мене за плечима, я розумію, як тяжко було там працювати іншим, дійшлим жінкам, що мали і своїх дітей. І досі більш за все бентежить саме усвідомлення того, що ти не можеш цього змінити, навіть коли знаєш як…

Наша лікарня відома всім більше за назвою «Сабурова дача», вважається це через те, що вона розташована на території садиби генерала-губернатора Петра Сабурова. Але насправді вона названа його ім’ям ще й тому, що він заповів саме цю територію для розбудови «богоугодного закладу», оскільки сам мав психічно хвору доньку.

Окрошка

В іншій зміні мені не так пощастило з медичної сестрою. Вона була похмура, зарозуміла, в цілому начебто і по доброму налаштована, але стосунки у нас не задались, суцільна доброзичлива формальність. Та от на відміну від попередньої, була в цій зміні молода санітарка, років 30-ти.

Оксана запам’яталась мені історією, коли в тому самому довжелезному коридорі, щоб ні в якому разі не заснути вночі, вона виносила стілець без столу і сідала на нього не маючи змоги нічим підпертися. Зазвичай ключ, що галасно падав з її засинаючої руки будив Оксану, але цього разу першим впав не ключ, а вона сама, прямо серед коридору. З того часу вона заручалась нічною компанією, і дуже зраділа, коли до їхньої зміни додали ще й мене.

Якось так сталося, що в нас не було ніякої негайної роботи і ми пішли просто побалакати. Як не дивно мова зайшла саме про те, що не завжди ясно ще хто з нас нормальний, а хто насправді «псих».

«Вот Зайцева, н-р, закатала скандал, материлась, швыряла вещи с балкона, мать ее вызвала скорую и вуаля, социально-опасная психопатка Зайцева уже в больничке. А если бы ты закатала скандал, отматерила всех и расшвыряла шмотье, все бы поругались- поругались и забыли».

«Нет, ну вот серьезно - не унималась она - а ты знаешь, я ведь когда-то тоже тут лежала!!! Да, вот так, муж ушел, сын малой, денег нет чувствую все, накрыло. Пришла, говорю покапайте что-нибудь, меня Наталка взяла и положила на недельку. Ну и что - ничего, познакомилась ближе со всеми, многое для себя узнала…»

З роками, коли мені розповідали, що той хто працює в психіатричній лікарні, той згодом сам стає наче «не в собі», я ставилась з розумінням до цієї позиції. Бо пригадувала, як одного разу, коли ми з Оксанкою обговорювали свої улюблені страви, вона завелась прям, як любить окрошку.

«Я ее так, люблю, так люблю… Да что ты знаешь о любви к окрошке? Однажды, когда малой пошел играть в футбол, а мама еще была на работе, мне захотелось окрошки так, что хоть умри. Я сделала целую кастрюлю и сразу села есть. Одну тарелку, другую, третью… Когда я съела сама пол кастрюли я поняла, что сейчас придет мама, обнаружит это и прибьет меня. Что мне оставалось делать, не могла же я ее вылить. Мне пришлось пойти в туалет, сунуть два пальца в рот, освободить желудок и со спокойной совестью доесть вторую половину кастрюли!»... Гордівливо розповідала про свою любов Оксанка)

Просто Петрівна

Палатну медсестру моєї зміни всі називали просто Петрівна. Вона сама так і казала, мовляв, клич мене просто Петрівно, мене тут інакше ніхто не знає, навіть пацієнти. Але коли вона щось розповідала про себе, то неодмінно підібгала нижню губу і промовляла Олюшка (Олюшечці, Ольгонька, тощо). Сміхотушка-белькетушка, все в неї завжди було весело і позитивно. Згодом нас таки розвели по різних змінах, бо вирішили, що все аж занадто злагоджено в нашому тандемі, не зрозуміло хто страчає, а хто кого покриває.

Петрівна була невисокого зросту, але важила щонайменше 100 кілограмів. Якось я навіть подарувала їй на день народження чашку, де був зображений слон, що уявляв себе мишкою. Підштовхнув мене до цього саме той випадок, коли як зазвичай у нас водилося, вночі ми виходили з нею заповнювати документацію, і вона уявляючи себе балериною виставляла то одну, то іншу ногу вперед, тягнучі запливший жирком носочок. Та цього разу вона зробила кілька розворотів, під підбадьорююче «опа-ля, опа-ля», врізалась в стіну і потім довго бідкалась, що балерина з неї не дуже.

З Петрівною в нас був свій ритуал. Щойно всі денні лікарі та медсестри покидали відділення, ми бігли на трамвайну зупинку, купляли пакетики «капучіно», по 2 стакани соняшникого насіння і стрімко бігли назад. Та от вночі, коли всі засинали, ми виносили великий стіл на середину довжелезного коридору, заливали в себе кип’ячу суміш тої штучної кави, та нападали на насіння, періодично промовляючи: «Ну что, давай писать уже может?» - «Угу, щас эту жменьку дойду»… Через пів години знову: «Ну что, давай уже?» - «Та ща, на дне уже осталось…», аж до самого «Блин, уже светает, пора всех будить!» - «О все, все пишем-пишем!».

Не можу нічого сказати за її чоловіка, бо він чи то був номінальним, чи то взагалі його не було, але Петрівна сама виховувала дочку, наймала репетиторів, поступала її в училище. Вона завжди бралась за будь-яку роботу, з радістю підміняла і мед сестер і навіть санітарок, незважаючи на всі заборони працювала по 2 суток кряду, аби хоч щось заробити в додачу. В вільний від роботи час, вони з юною дочкою шили брюки, які корейці потім продавали у торговому центрі біля станції метро «Барабашова», і всеодно постійно шукала хоча б будь-який заробіток.

Якось, коли ми колективом відзначали її народини, всі бажали їй стандартного здоров’я, здоров’я, здоров’я. І тут одна з санітарок в серцях задоволено заволала «Олюшка, милая, пусть всегда тебе счастье будет и много-много денег!!!». «Зачем мне много денег???» як вдрізала Петрівна – это ж надо будет их ночами в стопочки складывать, считать-пересчитывать, а я итак нихрена не высыпаюсь…»

Незручна лікарка

Тамара Георгіївна була другим лікарем у відділенні після завідувачки. Висока статна грузинка, що спадкувала від мами розкішне чорне волосся, густі брови та немов трохи підфарбовані великі карі очі. Можливо, як для жінки вона здавалась трохи завеликою, але в цілому все завелике було в ній дуже гармонійне. Подеякували, що вони з родиною приїхали з «Западенщини», але так чи інакше вона дійсно виділялась серед всього колективу не лише своєю оригінальною зовнішністю, і легким, незрозумілого походження акцентом, а і саме характером - своїм ставленням до пацієнтів, їхніх родичів, тощо.

Вона завжди з’являлась доволі неочікувано, та так само непомітно полишала відділення в кінці робочого дня. Часто було взагалі незрозуміло, вона є на роботі, чи ні, та перетиналися ми настільки дивно, що при зустрічі наших очей виникало враження, наче вона горячково пригадує, хто я взагалі така і що тут роблю.

В її кабінет не прийнято було заходити, наче він якийсь прокажений. Та і не було там нічого цікавого, лише купи паперу з беззмістовними графіками та порожня шафа. Навіть халат кожного дня вона приносила з собою і забирала, щоб не пропахнув відділенням. Коли до неї приходили родичі пацієнтів, вона вела з ними довгі і нудні, як здавалось тоді, бесіди. Через це, як ніхто інший, Тамара Георгіївна засиджувалась на роботі допізна, незважаючи на те, що родина в неї була велика. Багато хто з персоналу не соромлячись казав що мабуть її саму торкнуло, бо вона майже жила своїми пацієнтами, та нерідко навіть приносила для них то картоплю зі своєї городини, то садові яблука. Деяким родичам передавала коштовні ліки загального медичного використання чи бинти з ватою для перев’язок…

«Наче більше нема чим зайнятися» - казали санітарки. «Наче більше нема куди витрачати гроші» – казали сестри милосердя.

Іноді, минаючи її кабінет, можна було почути обривки фраз:

«Я не могу тебя долго держать здесь, почему милиция не приструнит твого сына?»
або

«Все выписываем, уже итак перебор… Но если вообще нечего будет есть, приходи, как-то положим»
чи

«Куда вы так торопитесь, она еще не готова, вы думаете каждый суицидальный кричит на все стороны вот сейчас возьму и убьюсь?»

Такі фрази змушували затримуватись і робити вигляд наче робиш щось важливе, прикипаючи вухом до замкової щілини. Але згодом вони і давали розуміння, за що її так не любили інші лікарі. «Опять Тамарка со своей благотворительностью…» гнівалась завідувачка, і автоматично всі інші починали на неї сердитися, хоча що саме «опять» майже ніхто і не знав.

Всі позіхали з легкістю, коли виявляли, що на сьогодні вона вже покинула відділення.
Чужерідна, дивакувата, не сприйнята колективом… Така собі «незручна лікарка».

Та в голові так і стояло «Господи, ну зачем я ее выписала, я же говорила ему рано еще…»