Палатну медсестру моєї зміни всі називали просто Петрівна. Вона сама так і
казала, мовляв, клич мене просто Петрівно, мене тут інакше ніхто не знає,
навіть пацієнти. Але коли вона щось розповідала про себе, то неодмінно
підібгала нижню губу і промовляла Олюшка (Олюшечці, Ольгонька, тощо).
Сміхотушка-белькетушка, все в неї завжди було весело і позитивно. Згодом нас
таки розвели по різних змінах, бо вирішили, що все аж занадто злагоджено в нашому
тандемі, не зрозуміло хто страчає, а хто кого покриває.
Петрівна була невисокого зросту, але важила щонайменше 100 кілограмів.
Якось я навіть подарувала їй на день народження чашку, де був зображений слон,
що уявляв себе мишкою. Підштовхнув мене до цього саме той випадок, коли як
зазвичай у нас водилося, вночі ми виходили з нею заповнювати документацію, і
вона уявляючи себе балериною виставляла то одну, то іншу ногу вперед, тягнучі
запливший жирком носочок. Та цього разу вона зробила кілька розворотів, під
підбадьорююче «опа-ля, опа-ля», врізалась в стіну і потім довго бідкалась, що
балерина з неї не дуже.
З Петрівною в нас був свій ритуал. Щойно всі денні лікарі та медсестри
покидали відділення, ми бігли на трамвайну зупинку, купляли пакетики
«капучіно», по 2 стакани соняшникого насіння і стрімко бігли назад. Та от
вночі, коли всі засинали, ми виносили великий стіл на середину довжелезного
коридору, заливали в себе кип’ячу суміш тої штучної кави, та нападали на
насіння, періодично промовляючи: «Ну что, давай писать уже может?» - «Угу, щас
эту жменьку дойду»… Через пів години знову: «Ну что, давай уже?» - «Та ща, на
дне уже осталось…», аж до самого «Блин, уже светает, пора всех будить!» - «О
все, все пишем-пишем!».
Не можу нічого сказати за її чоловіка, бо він чи то був номінальним, чи то
взагалі його не було, але Петрівна сама виховувала дочку, наймала репетиторів,
поступала її в училище. Вона завжди бралась за будь-яку роботу, з радістю
підміняла і мед сестер і навіть санітарок, незважаючи на всі заборони працювала
по 2 суток кряду, аби хоч щось заробити в додачу. В вільний від роботи час,
вони з юною дочкою шили брюки, які корейці потім продавали у торговому центрі
біля станції метро «Барабашова», і всеодно постійно шукала хоча б будь-який
заробіток.
Якось, коли ми колективом відзначали її народини, всі бажали їй
стандартного здоров’я, здоров’я, здоров’я. І тут одна з санітарок в серцях
задоволено заволала «Олюшка, милая, пусть всегда тебе счастье будет и
много-много денег!!!». «Зачем мне много денег???» як вдрізала Петрівна – это ж
надо будет их ночами в стопочки складывать, считать-пересчитывать, а я итак
нихрена не высыпаюсь…»
