Коли новітні знайомі дізнавалися, що я
працювала в психіатричній лікарні, багато хто питав «Розкажи щось смішне». І сьогодні спілкуючись з різними людьми, я розумію, що це не
вікова похибка, і не культурна, а виключно інформаційна. Якщо твоя
спеціальність не починається із приставки «псих», то радше за все в уявленні
психіатричної лікарні тобі так і малюються непереможні Наполеони, інопланетні
засланці та здрокані бзяки, що снують взад і вперед коридорами та періодично
влаштовують театралізовані вистави для персоналу.
А я заскочена вперше таким запитанням, марно намагалась
пригадати ну хоча б щось, що могло вдовольнити сторонню цікавість – дзуськи. Не
тому що взагалі вже «пропаща скнара», а виключно через те, що тамошні пацієнти
такі самі як більшість з нас, яких оминуло.
Тому що насправді в лікарні, що не історія, то заморока – де
саме та межа, коли ти ще можливо трохи дивакуватий, самобутній, оригінальний та
своєрідний, а де ти вже не можеш дати собі ладу і неясно чи безпечний чи
небезпечний для оточуючих та самого себе взагалі...
Зустріти там когось особливо галюцінаторного, та ще й так, щоб
маячня була хоч трохи розвесельною - справа дуже рідкісна, бо взагалом це
прості зламані долі. Зламані жахливими життєвими подіями, стресом, хворобою,
відсутністю підтримки, ворожим ставленням оточуючих та жорстоким ставленням
близьких…
Більш того, можу вас запевнити, що багато хто міг туди і не
потрапити зовсім, якби мав змогу отримати повноцінну психотерапію накштал тієї,
що потроху ми пізнаємо та втілюємо з досвіду розвинутих країн. Але сталося так
як сталося.
Лише втомлені посмішки, сумні очі, та всерозуміюче сприйняття,
доки жорстке лікування остаточно не зачепить головний мозок і не почне робити з
людини овоча…
Якщо буде виходити, я розповім не смішне чи жахливе, а таке як
воно є… чи було.
