Це сталося після ранішнього роздавання ліків. Я якраз зачиняла двері
«аміназінки», як з коридору до мене почали доноситись волання кількох
пацієнток.
«Помогите, она сейчас проглотит язык» - кричала одна
«Не проглотит, а откусит, дура» - перебивала її інша
«Врача-врача, ой мамочки, что ж это такое делается» - кричала третя…
Збентежений натовп майже силою заштовхнув мене навспак, разом з бідолашною
Зайцевою.
Вигляд звичайно та мала не для слабкодухих… Голова закинута назад, очі
витріщені настільки сильно, що здавалось от от вискочать з орбіт… Сама Оксана
безупинно переминалась із ноги на ногу, її руки застигли в положенні «богомола»
і ані примовками, ані реальними діями змінити щось було просто нереально. Вона
жадібно хапала повітря ротом, з якого неупинно текла слина і начебто нарочито
вивалювався язик…
Не встигла я промовити ані слова, як ззаду підбігла Петрівна, вколола щось
Зайцевій, потім ще раз, уклала її на кушетку і запевнила мене, що подіяло, отже
минолося.
«Такое случается редко, конечно, только у тех, кто давно принимает -
сказала Петрівна – но готовой нужно быть всегда. Экстрапирамидный синдром -
побочка, а ты думала нейролептики и прочая ересь, которой их тут пичкают это
так, просто, типа валерьянка?
…Это сейчас тебе каждая таблетка под роспись, а раньше, когда их было
валом, девки себе домой галоперидола жменями набирали, мужьям в водку
подсыпали, чтобы их сковывало, думали так пить скорее бросят с перепугу… а оно
видишь какая гадость…
…Ну что, ручки-ножки не трясутся уже? Ну вот и прекрасно, пошли работать.
Вон твоя Зайцева уже в себе»
- Ну как тут, Оксанка, нормально все? – віддалявся від мене голос Петрівни
- Ну полежи, полежи еще… или походи, гоняет еще? Ну походи, походи. Эх,
Оксанка-Оксанка…
