- А ты кроме нашего отделения, работала раньше в каком-то? - запитала мене
якось Петрівна.
- Нет, только практику проходила.
- А я работала. И в мужском работала, и в реанимации…в инфекционном...
Здесь лучше всего мне как-то. А ты где была? - все цікавилась «сестра
милосердя».
- В детском – відповіла я.
- В детском...знаю. Ну как, я сама не была, но работала с девчонками которые
оттуда ушли. Не выдержали. А тебе как?
- Да никак, а как?
- Вот и поговорили – засміялась Петрівна.
Хіба тоді ми розуміли, про що йдеться насправді? Ми домовились з викладачем
зустрітись на території лікарні, скинулись грошима, щоб купити дітям всіляких
ласощів, це ж діти в решті решт. Діти зустріли нас радісно, медперсонал
відкорегував кому солодощі можна, а кому ні. Ніяких особливо важких випадків
нам наче і не трапилось.
Все що на той час привернуло мою увагу, так це заскляна кімната для
спостереження. Там знаходяться діти, за поведінкою яких потрібно деякий час
постежити, перш ніж вони зможуть перебувати з іншими. Та запам’яталсь одна
єдина дитина, навіть зараз не пригадаю, чи хлопчик чи дівчинка, яка весь час що
ми там знаходились пролежала в ліжку, відгорнувшись від нас до стіни.
- Аутист – сказали лікарі – он вообще ни с кем не разговаривает, только
смотрит постоянно в одну точку и все. Даже родителей не слушает, вот они его и
отдали, так всем лучше.
Тож діти лишились задоволеними, ми відпрацювали свої години і також
спокійно поїхали додому.
І лише тепер, коли так часто мені доводилось зіткатися з історіями різних
клієнтів та пацієнтів: коли хрест безнадійності ставили на дитині, яка б мала добрі шанси, отримавши
допоміжну корекцію; коли зіткалася з історіями, де батьки саме своїм вихованням спонукали розвиток
тих чи інакших психічних розладів у дітей; коли я бачила, як навіть самих
тяжких дітей батьки доглядали до останнього, а не здавали при першій ліпшій
нагоді в психіатричну лікарню, і навіть навпаки, коли батьки навмисне доводили
дитину до каліцтва, щоб отримувати певні
державні пільги, допомогу, тощо... перераховувати всі ці «коли» - не
перерахувати…
Лише тепер, коли всі ці історії у мене за плечима, я розумію, як тяжко було
там працювати іншим, дійшлим жінкам, що мали і своїх дітей. І досі більш за все
бентежить саме усвідомлення того, що ти не можеш цього змінити, навіть коли
знаєш як…
Наша лікарня відома всім більше за назвою «Сабурова дача», вважається це
через те, що вона розташована на території садиби генерала-губернатора Петра
Сабурова. Але насправді вона названа його ім’ям ще й тому, що він заповів саме
цю територію для розбудови «богоугодного закладу», оскільки сам мав психічно
хвору доньку.
