суббота, 30 апреля 2016 г.

Посміхайтесь

- Здравствуйте, милая девушка, а как вас зовут? – пролунало до мене, коли я пробігала повз наглядову половину.
- Здравствуйте - з ввічливості трохи завернула назад я - Настя.
- Вы очень красивая Настя. Настенька. А не могли бы вы показать мне воооон тот кусочек колбаски?

Я зашарілась і озирнулась, за спиною була стіна, ані на полу, ані десь інде ніякої ковбаси не було. Не збагнувши, що відповісти, я просто посміхнулась, мовляв «зараз повернусь» і побігла перевдягатись.

Ельвіра Платонівна була стрункою, невисоко зросту жінкою. За документами їй було близько 90 років, але на вигляд більше 75 не можливо було дати ніяк. Охайні руки з манікюром, сиве  закручене на кінцях волосся, нічна сорочка в підлогу, блідо рожева, з сірим мереживним комірцем. Незвичний, моложавий рум’янець, великі сині очі і майже всі зуби свої! Перебуваючи тут, вона продовжувала доглядати себе незважаючи ні на що. ЇЇ красномовність і нескінченні компліменти доводили до того, що кожна нова зміна не розуміючи, як така приємна жінка може перебувати в наглядовій частині, виводила її звідти, щоб перепитати у завідувачки… І, дорогою, дівчата готові були відстоювати Платонівну до останнього, доки та не заводила свою пісню.

- Верочка, здравствуйте, вы снова сегодня работаете? Прекрасно выглядите, просто красавица! Скажите, Верочка, сколько стоят эти сосиски?

І санітарка Віра, кремезна, скуйовджена, не спавша всю ніч, так само як і всі ми шарілася, і губилась, що і коли треба сказати, щоб не образити Ельвіру Платонівну.

А та, майже весь день стояла за решіткою наглядової половини і обирала неіснуючі ковбасу чи сосиски, перебирала щось уявне руками, внюхувалась. Іноді посміхалась, а іноді з огидою відкидала невидиме дещо... Коли ставало зрозуміло, що «додому» вона не збирається, хтось із персоналу «загортав кавбасу» «неодмінно в сірий папір», та супроводжував її під руку, допомагаючи з «важкою сумкою»… До самого ліжка. Тоді Ельвіра Платонівна лягала, трохи відпочивала, а через час, пробігаючи повз наглядову знову було чутно:


«Девушка, милая, не убегайте… Да что же такое, меня сегодня обслужит кто-нибудь или нет… Покажите мне вот этот кусочек… Вы такая красивая…Улыбайтесь, Настенька, улыбайтесь, вы такая юная, вам очень идет улыбка…»

пятница, 29 апреля 2016 г.

"Курва"

Лагодіна Віра жила у відділені вже доволі довго. Лежача пацієнтка, норовлива та вибаглива, періодично обирала в палаті наглядової половини собі ліжка, і раз від разу з боєм домагалась, щоб її переселяли з куту в кут. До неї часто приходила її двоюрідна сестра, про щось спілкувалась, вмовляла на процедури за проханням персоналу, годувала смачненьким, обтирала-обмивала, змінювала білизну, розповідала новини з цьогобічного життя… Словом доглядала як могла.

Віра ж, сива і коротко стрижена, прицмокувала геть беззубим ротом, та, скошуючи губу, нагадувала мультяшного персонажа «моряка Папайя». Дивилась вона скоса, з під лоба, і погляд її наче промовляв «Спіймалась! Зараз я задам тобі жару!». З персоналу вона підпускала до себе не кожного, і на тих, хто їй не подобався починала махати руками і відчайдушно материти, поки хтось інший, переважно з лікарів, її не приструнить. Та улюбленим лайливим словом, яке виражало в неї всі сильні емоції, все ж було слово «курва», значення якого я тоді ще не знала, а пояснити врозуміло ніхто не міг. Було ясно лише те, що це щось «погане про жінку». Власне, окрім лайки, на моїй пам’яті, вона ніколи більше нічого і не вимовляла.

Одного разу, мені випало стати свідком «справжнього» дива. Це був звичайний день, в коридорі вишукувалась черга з пацієнтів за отриманням ліків, і повз них сонце лагідно пробивало впевненими промінцями крізь непривабний коридор. Настрій був піднесений в усіх, і раптом, лише краєм ока я вловила, що промайнуло щось незвичне і визивне. Я потроху усвідомлювала, що це було, в той час, коли вже вглибині душі все волало і переповнювалось емоціями.

Вона пішла!!! Ми її вилікували!!!

Важко мабуть уявити, що відчуває людина, яка стала свідком справжнього дива зцілення. Лагодіна, сама, своїми ногами бігла по довжелезному коридорові, з посмішкою на обличчі і «курвою» на вустах, а завідувачка кричала «Остановите ее кто-нибудь, она же сейчас упадет, у нее мышцы атрофированы!!!».  Дві санітарки підхопили задоволену Віру під руки і навпрямки понесли назад до палати.

- Петровна, вы видели, вы уже знаете?- захлиналась від емоцій я – Лагодина пошла!
- Она всегда ходила – недомислюючи дивилась на мене Петрівна
- Как ходила, она же лежачая, я пол года здесь работаю, она даже в туалет ни разу не вставала!?


- И ходячая и говорящая… Это она на зло сестре молчит и лежит, наследство поделить не удалось, вот она ей и гадит как может.

четверг, 28 апреля 2016 г.

Рукавички

Гумові рукавички, це мабуть самий фруструючий елемент медицини минулого віку. Функції в них наче і благородні, але на справі, вони унеможливлюють будь-яку нормальну роботу. Починаючи з того, що зайва гума не дає можливості виконувати будь-які маніпуляції, пов’язані з дрібною моторикою – обережно брати і утримувати дрібні деталі; не дає відчувати на дотик матеріал, з яким ти працюєш; чіпляється за джгути заважаючи протягти їх кінцівки, сплутується з бинтами, тощо. Та закінчуючи тим, що здебільшого розчини все одно проскочують через манжети, бо ті закороткі, руки впотівають і замість нормальної роботи рукавички додають більше роздратування, ніж користі…можливої користі. Тому більшість нехтує ними, коли працює навіть з небезпечною хімією, або в маніпуляційній і де будь інше, хіба що не в операційній.

Та ще більш фруструють пацієнти, що поступають за кілька хвилин до того, як ти маєш здавати зміну, оскільки тягти час для передачі ти не в змозі, а дотримання всіх процедур загаює тебе в кращому разі на пів години, а то і більше. І шляхом від порогу відділення до самої приймальні, всі думають лише про одне: «хоч би помилились районом»…

В цей понеділок, я не побачила пацієнтки, що затримала мене в минуле, спочатку роздратувалась, що, виходить, направили її до нас таки випадково... Буває. Але коли дізналась, що її перевели в інфекційне відділення, роздратованість потроху почала переводитись в наростаючу тривогу. Не встигла я продумати можливі варіанти причин, як нашу зміну викликали «на килим» до завідувачки.

- Девочки, у нас произошло ЧП, кто оформлял Изотову на прошлой неделе?
- Я - щось саме неприродно булькнуло з моїх вуст. Дихання сперло, серце вистрибувало з грудей, ноги ставали ватними.
- Изотова ВИЧ положительная, надеюсь, Настя, вы забирали кровь в перчатках? – здавлено питала вона, хоча зрозуміло було і так, що питання це риторичне.
- Нет.
- Вас отстраняют от работы, пока вы не пройдете обследование. Это процедура не быстрая, поэтому вам нужно взять отпуск за свой счет. Вы меня слышите?
- Да, я все поняла – сказала я і не збрехала. Ще ніколи мій мозок не працював так жваво, а розум не був таким ясним. Тисячі варіантів «а що якщо…», «якби я зробила так…», «чому я не подумала про…», «що я скажу…, де я візьму…» і безліч інших розгортались в моїй уяві наче сцени з німого кіно, хутко змінюючи одна одну.

Знати діагноз не так страшно, як страшно перебувати в невідомості: чи хворий ти, чи ні… чи проявиться це через місяць-другий, чи взагалі пізніше… чи є ця форма хвороби виліковною, чи безпечний ти для оточуючих, чи можна тобі жити як всі нормальні люди, або потрібно ізолюватись і сидіти в кутку кімнати, боючись зайвий раз чхнути, подряпатись, пустити слину у вісні…


Мої результати були негативними перший раз, другий і третій. З того часу наша сестра хазяйка, я і завідувачка «відкрили для себе», що є рукавички, які різняться за розміром. Це робить їх не набагато зручнішими, але ж таки з ними краще)

среда, 27 апреля 2016 г.

Банний день

Прості, по-чоловічому короткі зачіски в жінок, завжди визивають у мене відчуття безпричинної тривоги та безнадії. Це ніяким чином не пов’язано з протиставленням жіночості, чи ще щось накштал цього. А пов’язано, швидше, зі спогадами тих чергувань, що випадали мені на п’ятницю – банний день у відділенні.

З самого ранку, після сніданку і роздачі ліків, починався справжній мурашковий трудодень. Санітарки змінювали білизну, доводили до ладу і чистоти всі важко доступні місця та інвентар, а потім, втомлені і вже трохи роздратовані, разом із медсестрами, загортали пацієнтів на процедури з чепуріння.

Гаряча вода зазвичай подавалась по годинах…якщо подавалась. Із трьох існуючих, лише один змішувач був справним… Помножені плісень та іржа, що старанно дотирались і маскувались миючими засобами, додавали кімнаті, викладеної плиткою зі всіх боків, марсіанського відтінку і певно що такого самого інопланетного настрою. Нажаль, мийну кімнату наших лікарень тих часів, можна було порівняти мабуть з мийними концтаборів, якщо вони там були. Де б в кращому разі пацієнта висаджували на стілець без сідалища і з відстані поливали водою, яка могла закінчитись будь-якої миті, або замість гарячої неочікувано вибивала струєю льодяної...

Оминути ці естетичні тортури мали змогу лише ті пацієнти, що обслуговували себе самі, або ті рідкісні, що мали змогу вибиратись так чи інакше додому, бо в нашому закладі це не практикується. Але в жарку погоду, не гидували там омиватись і санітарки з медсестрами, бо все милось своїми руками, і доводилось до ладу на совість, наскільки це було можливо.

Всіх інших пацієнтів, що вже обтерто, потім висаджували на стілець, брали ножиці з тупими кінцями, величезні мов на саркастичних малюнках із клоунами, і починали стригти. Всіх однаково – коротко і безформно, як могли. Бо це практично, охайно, зручно і якось так гігієнічно, чи що там…

Після, подібними але трохи меншими за розміром ножицями, обрізали нігті, і ця процедура згодом була неминучою навіть для таких «моделей», як Христинка. Бо в стінах нашого закладу немає такого поняття, як гострі пилки чи інші манікюрні приладдя, а перебувати тут пацієнти можуть місяцями і деякі навіть роками.


Так чисті, охайні і з ароматом свіжості, дівчата повертались до палат, в попрані і попрасовані, але пронизані безнадією ліжка. Безнадією та тривогою, що не має певних причин.

вторник, 26 апреля 2016 г.

Той, хто не грає

Зовні, на перший погляд, Охрипенко не виявляла жодних суттєвих ознак будь-якого розладу. Та якщо затриматись і придивитись, ставало ясно, що обличчя в неї неживе, мов воскова маска, як і руки, що час від часу самі собою складались в неприродні, театральні жести. Все, що заважало їй нормально функціонувати, це те, що в глибині душі вона була впевнена, що все наше життя - театр, а ми його актори. Вона, звичайно, грала головну роль, і все б нічого, якби роль ця мала якусь зрозумілу для неї мету, та фінал, до якого вона б прагнула.

А так Охрипенко ходила вздовж коридору завжди мовчазливо та розважливо, майже ні на кого не звертаючи уваги, оскільки була поглинута сама собою. Всі її роздуми оберталися лише навколо того, щоб здогадатися, яка сцена наступна за сценарієм, хто що має казати, як їй належить реагувати, до чого це призведе, та чим врешті решт все це має скінчитися. Але як сильно вона не намагалася все це збагнути, кожного разу все йшло не за планом, і мимоволі їй доводилось переглядати всі попередні думки з поправкою на «чужу реальність».

Кажуть, що до лікарні її привозить чоловік, але мені жодного разу не випало його бачити. Та от старшого сина, великого зсутуленого хлопця, років 22х, якого перестріла всього один раз, я запам’ятала досить добре. Бо якось так склалося, що за довгий місяць її перебування у лікарні, син прийшов лише один раз. Не знаю, для чого, але він не висидів поруч із нею і 5 хвилин. Охрипенко навіть нічого не казала, просто дивилась на нього, та коли протягла руку, щоб торкнутися синової щоки, він вигукнув:
- Как ты уже достала, отвали, а?!
Підскочив трохи не перекинувши стіл, і розхитуючись по сторонах, як моряк серед гойдавиці, впевнено, з задраною до гори головою, рушив до санітарки, щоб та відчинила йому двері.


Охрипенко продовжувала сидіти з тим самим кам’яним обличчям, та на мить мені здалось, що вона взагалі не дихає. Потім та підвелась і незграбно почовгала в палату. Складалось враження, що ноги її зовсім не слухаються, але обличчя виражало все той самий спокій, та стурбованість сценарієм, фінал якого вона знову не вгадала.

воскресенье, 24 апреля 2016 г.

"Клята війна"

- Тебе что, нормальной работы не нашлось? Не приживешься ты здесь, ты другая.., а останешься – пропадешь, меня еще вспоминать будешь – віщувала мені Христина.

З самого нашого першого знайомства, вона ставилась до мене як до подружки. Щиро раділа зустрічі, ділилася враженнями, новинами, щебетала все й про всіх. Петрівна, не розуміючи як я до цього ставлюся, постійно її осаджала, нагадувала, про субординацію і Христинка вибачаючись тікала, а потім через різних посланців марно визивала мене на перекур…

Середнього зросту, фарбована брюнетка з великою густою чуприною, що спадає на очі, Христина завжди підводила губи яскравими кольорами. Як в школі, без люстерка, проводила помадою по верхній губі, потім по нижній, захватно чмокала і протягувала помаду мені, раптом би я теж захотіла підфарбуватись… Глибоке декольте, короткі спідниці чи шорти, будь якої пори року, та підбори. Щойно до когось з пацієнтів приходили відвідувачі чоловіки, вона миттю вибігала в коридор, тихою кішкою кралась на розвідку, потім виправляла плечі і не ховаючись починала проходжуватись повз, сміливим модельним кроком. Іноді не витримувала і починала розмову, чи то про погоду, чи то про новини, з чоловіками, що шарілися та ховали очі…

Христина одна із тих, в кого все почалось з післяпологового психозу. Без якихось передумов і передвісників. З одного боку біль, маленька дитина з якою все пішло не так, як очікувалось, відсутність допомоги та притирки чоловіка, з іншого приємна зовнішність та жага до активного і вільного життя. Чим старше ставала донька, тим частіше в Христини траплялись галюцинації. Важко було зрозуміти, чому саме цей сюжет їй докучав, але їй вбачалась війна: окопи, постріли та вибухи. Більше за все вона боялась авіації, але «бігла полем, витягувала поранених, відбивалась і постійно когось звала-шукала».

Звісно згодом дитину в неї забрали, материнських прав позбавили, та чоловік доволі рідко дозволяв їй бачитись з донькою. Христинка часто показувала фото, де вони втрьох, з чоловіком та маленькою чорнявою дівчинкою. Хоча минуло вже 12, про дочку в Христини лишились саме ті спогади, коли мала ще була зовсім маминою. Вона розповідала, як купала її в ванні із піною, розчісувала волосся, плела коси… притихала, потім на очі накручувались сльози і Христина цедила крізь зуби «Будь проклята эта война…»

Було в неї і яскраве, насичене подіями та задоволенням життя. За весь той час молода і доволі симпатична Христина влаштувалась працювати в «стрип-клубі» у Турції. Вона виїздила туди в період ремісії, а потім поверталась сюди лікуватись. Після нашого знайомства, вона так і марила тим, щоб ми поїхали туди якось разом, обіцяла мені п’ятизірковий прийом, і всіляко вмовляла звільнитись.


Роки минали, я звільнилась, але в шухляді ще довго зберігався шматок цигаркової пачки, на якому червоною помадою було написано «Кристина: мой номер 333-2, позвони!»

суббота, 23 апреля 2016 г.

Великоднє

Шепільова, одна із завсідних мешканців «наглядової половини», відноситься саме до тих нечисленних пацієнтів, що умовно названі «не утримуючі білизни». Глибокий ступінь недоумства перетворив її на необразливу та беззахисну стареньку, що поводить себе наче мала дитина. Настільки мала, що на будь-який стимул радше посміхатиметься, під настрій співатиме чи танцюватиме сама до себе, або просто щось булькетітиме. Настільки мала, що не те щоб підтримати бесіду, а взагалі більш менш ясно відповісти на прості запитання вона не в змозі. Настільки мала, що може справляти потребу в свою постіль, а потім створювати розписні шедеври по стінах, на сльози санітаркам…

Але ця розповідь не про Шепільову, а про те, як з якогось повір’я було підслухано, що для того, щоб самотня дівчина вийшла заміж, їй потрібно у Великдень відвідати 12 різних пасок.

Сказати щоб я була стурбована питанням заміжжя більш ніж оточуючі мене близькі - я не можу. Тим більше, що і кандидатів особливо не було на приміті. Але саме невиліковна тяга до експериментів не полишала мене ні на мить і тоді. Тому вдома, перед чергуванням, я скуштувала все, що передали родичі та сусіди, але набралось лише 5. Прийшовши у відділення, першою справою обмінялась пасками з Петрівною та санітарками – 8. Тоді небайдужа молода, сексуально-розкута, щоб не сказати стурбована, моїм особистим життями в тому числі, пацієнтка Христина, влаштувала обмін між мною та іншими пацієнтками – 11.

День добігав кінця, час відвідин вже закінчився і не залишилось жодної надії, на те, що паску принесуть ще комусь з пацієнтів. Аж раптом в маніпуляційну забігла підстрибуючи від радощів Христина.
- Нашла, Настена, нашла, двенадцатую!!! Ешь скорее, пока сонце не село!
- Ого, отлично, 12-я, еще и вкусная – зраділа я - где взяла?
- Та там, у девченок – захлиналась від щастя Христина.
- Да? Так я со всеми с кем можно было в палатах уже обменялась, таки 11 выходит?- почала розчаровуватись я.

- Не, точно 12-я. Ты ж на «буйняк» не заходила, а я как раз у Шепелевой изо рта последний кусок вырвала. Тебе ж нужнее будет, а твой ей в замен оставила, все по-честному! – захоплювалась сама собою Христинка…

пятница, 22 апреля 2016 г.

Провидиця

«Женьку привезли, Женьку привезли!!!» - радіючи вибігла із маніпуляційної Кондрашева. Там стояв внутрішній телефон, через який повідомляли про прибуття нових пацієнтів. Деякі зі старожил помітно пожвавішали, а Петрівна, запропонувавши їм закотити губу, розігнала всіх по палатах.

- Надо обязательно, чтобы Женька тебе погадала – змовницьким тоном прошепотіла вона. – 100% ясновидящая, всем все предсказала, ни одного промаха еще не было. Она к нам даже поступает именно когда голоса все эти уже так сильно ее достают, что никак с ними справится не может. Сама приходит, добровольно. Мы ее тут чуть подкапаем, подлечим и она снова в строю, обязательно погадаем, готовься.

З пропускнику розхідна медсестра привела худорляву, але дуже симпатичну жінку, років 45. Чорноброва, смугляста, одягнена в барвистий, легкий, вільного крою пильник, вона дійсно трохи походила на таку собі ворожку-провидицю.
Коли Більшакова переступила поріг відділення, вона наче королева, одним змахом руки відсторонила від себе всіх прагнучих та підлещувавшихся до неї "шанувальників", і томним грудним голосом повідомила:
- Не сегодня, девочки, я сегодня отдыхаю...

Коли я заступила в наступну зміну, Женька була вже квітуча та сяюча. За ці кілька днів своїм промислом вона встигла нациганити собі немало грошей, цигарок, та солодкого. Та Петрівні за блатом вдалось умовити поворожити для мене просто так, як для своєї.

Ввечері Більшакова вмостилася на стілець у сестринській, випрямила спину, перекинула довге курчаве волосся через плече, театрально закотила очі, та почала помішувати карти. На її руках дуже сильно гуляли жили, та увагу постійно відволікали жовті плями від нікотину, що миготіли на вказівному та великому пальцях. Вона хаотично розкидала карти по столу, що не було схоже на жоден з відомих моєму буремному юнацтву розкладів Та навдачу, саме серед 36 карт сорочкою книзу, знайшла і витягла короля треф. Але не встигла вона потішити мене судженим, як я сказала:
- А давайте начнем с прошлого. Ну что там у меня да как?

Більшакова трохи напружилась, але обличчя не втратила. Королем треф було призначено мого чоловіка, що безсоромно мене зраджував з піковою дамою. А я і не знала...

- Подожди, не разгоняйся – сказала Петрівна спіймавши мій здивований погляд, - она ж у нас еще не замужем, мы ж как раз об этом спросить-то хотели – нагадала вона про наш запит.

Женька зметикувала, що здобич легкою не буде, та з другої спроби зімітувала повноцінний розклад, гідний нашого студентського гуртожитку. Але знову її підвела червова дама, яка мала стати моєю підколодною подругою, бо як на той час, так і на будь-який попередній товаришувала я лише з хлопцями… Хіба що хтось з них і справді був би настільки підступним, що…

Було помітно, як Більшакова сказиться, але треба віддати належне трималась вона до останнього, глибоко дихала, та знову і знову закочувала очі. До самого моменту прозріння, коли спохватилась:
- Ну конечно, под бесплатную работу ни одни духи не хотят идти, что уж…
Петрівна швидко полізла до кишені, але Женька притисла її руку
- Все, уже поздно, они обиделись и ушли.
- Как же так – чудувалась Петрівна, відвевши Більшакову назад до палати - раньше ни одного промаха не было, веришь, мы же все у нее были бесплатно, и я и Нинка и Наташка…
- А она вам только будущее предсказывала, или прошлое тоже описывала – поцікавилась я.

- Ну ты смешная, Настя, ну кому это надо про прошлое выспрашивать, ты что, сама своего прошлого не знаешь, что ли – засміялась Петрівна. – А что, ты думаешь… Аааа – хоч і повільно, але все ж почала второпувати вона.

четверг, 21 апреля 2016 г.

Окраїнська

«Нічого не розумію, звідки в жіночому відділенні взявся чоловік» - думала я, прямуючи до сестринської.
- Чего, уже видала? – усміхнулась Петрівна, вочевидь спіймавши відтінь непорозуміння на моєму обличчі.
- А как это? – тим не менш дивувалась я.
- Да женщина она, иди знакомся – підштовхнула мене Петрівна, передаючи халат.

Пацієнтка майже весь час лежала в позі ембріону, та тихесенько стогнала, чи то від болю, чи то від страху. Вона натягувала та одразу скидала із себе ковдру, метушилась, наче затуркана. На персонал практично ніяк не реагувала, доки не випадало зловити її погляд. А погляд цей, водночас пустий і багатостраждальний, збивав з пантелику навіть здавалося звиклих до всього медсестер старожилів…

Знайомитись із нею було неможливо, кількість пороків, що зійшлись на дівчині було не перерахувати. Головніше, що одразу припадало до ока, це гормональні порушення у вигляді повноцінних густих чорних бороди та вус, за якими приховувалась вроджена патологія – розщілення губи та піднебіння, що в народі іменується як «заяча губа та вовча паща».

Незважаючи на те, що їй було більше 30 років, вона нічого не могла робити самостійно. Ані їсти, ані розмовляти… нема чого казати про елементарні навички самообслуговування чи спілкування жестами, тощо. Окраїнська все життя прожила в селі з літніми батьками, які судячи з усього доглядали її з особливою любов’ю і робили все те, на що мали змогу. Чисте тіло, модельна стрижка, очевидно що раніше борода та вуса були більш охайними… Сам факт того, що за всі ці роки вона жодного разу не ставала пацієнткою нашого закладу – вже казав багато про що.

Чи відчувала вона себе зрадженою чи нещасною? Чи насправді не розмовляла та не могла їсти, чи просто всім мстилась таким чином, як припускали санітарки? Чи реально втратила розум та відчуття реальності від горя, чи просто відчувала саме те, що її лякало та вбивало? Бо спочатку помер її батько, а через тиждень не витримало і мамине серце. Деякий час після поховання сусіди всім селом намагались дати ладу з Оленою (так її звали), але вона пручалась, поводила себе вкрай агресивно. Ба навіть прийом їжі без спеціальних допоміжних засобів перетворювався в катування обох зі сторін. Тож їм не залишалось іншого виходу, ніж відправити її в психіатричну лікарню. Але в такому стані і тут особливої допомоги чекати їй було вже нема звідки.

Заступивши на наступну зміну, я не побачила в «наглядовій» Окраїнську. «Звичайно, - перше, що спало на думку - перевели в іншу палату, значить знайшли підхід».
- Знаешь уже? Вчера – зустріла мене в коридорі Петрівна.
- Да... То есть вчера что? – не одразу збагнула я.
- К родителям ушла... Окраинская наша… - стримано сказала вона – отмучалась. Хорошо не на нашей смене, девчонки говорят кричала - ужас...


Незважаючи на тяжкість свого стану, 30 років вона жила з батьками як належить. Та без них не змогла прожити і тижня. Відчула? Зрозуміла? Адже ж мала зрозуміти, в сучасному світі діти з такими патологіями мають шанс перенесши кілька операцій та пройшовши психологічну реабілітацію повноцінно влитись у суспільство, навчатись, працювати, і навіть створювати сім’ї…

среда, 20 апреля 2016 г.

Не дочекаєтесь)

Юля була, як то кажуть, саме файною дівчиною, років 23. Висока, струнка, кароока, з приємним голосом і грайливою усмішкою.

В їдальні нашого училища, вона випікала найсмачніші пиріжки, що мені колись доводилось куштувати. Хачапурі також були «дуже-дуже» в її виконанні, але пиріжки… Їх аромат розповсюджувався з шаленою швидкістю всім першим поверхом, і щойно ніс його вчував, мозок отримував команду: «біжи, бо не дістанеш!».

Гарячі, рум’яні, з хрусткою скоринкою зверху, та трохи вологим тістом всередині, вщент забиті начинкою і величезні, як долоня – смакота та й годі. Скільки разів ми її не вмовляли, рецептом Юля ділитись ніяк не хотіла, жваво посміхалась, жартувала, і запрошувала ласувати, поки ще тут працює.

Роки минали, та працювати довго вона в нас не стала.

Коли Юля приходила до тями в палаті реанімаційного відділення, першою реакцією була звичайна радість від того, що вона побачила знайомі обличчя. Тут, в білій, пустій та холодній залі, на мить їй здалося, що сталась якась помилка, і ми це ми, студенти, що прийшли до неї в їдальню, а вона… Чим більше вона усвідомлювала що сталося, тим більший сором та жах читалися на її обличчі.

Юля вибачалась, заламувала пальці, утирала сльози, що лилися градом і пошепки намагалась пояснити, як сильно її образив «коханий». Відчай, досада, злість, та відчуття, що життя більше не буде таким, як вона мріяла, підштовхнули її до цього відчайдушного кроку – наковтатись пігулок. Щохвилини вона каялась, як все зрозуміла, і звичайно, що більш ніколи, ніяк, нікому і взагалі нема чого. Але тим не менш переведення в психіатричну лікарню було неминучими.

Це закон. Кожна жива душа, що скоїла спробу самогубства, підлягає найретельнішому обстеженню та вжиттю всіх можливих заходів запобігання таким лихим намірам.

На останок я лише спробувала розрядити обстанову і недоладно пожартувала:
- Юль, может все таки дашь рецепт пирожков, на добрую память, мало ли как…
Юля ледь посміхнулась, відгорнулась і стримано відчеканила:

- Не дождетесь)

вторник, 19 апреля 2016 г.

Підпис

Мій особистий підпис народився дуже швидко і без особливих сенсів, як гадає більшість. Я думала про те, що із зміною прізвища потрібно буде вигадувати щось нове (і невідомо ще скільки разів за життя), ім’я моє занадто поширене, щоб неможливо було сплутати за ним, а ставити хрестики, чи інші беззмістовні відмітки це якось так не про мене зовсім. Тому я пригадала своє юнацьке прізвисько, підписалася латиницею, забрала паспорт і була такою.

За одну робочу зміну, я могла дати фору будь-якій кінозірці, по штампуванню своїх автографів, бо ж як наркотична чи сильнодіюча речовина, до спису підлягала майже кожна пігулка в стінах нашого закладу, а за добу їх видавалось від 3 до 10 на кожного з 50-70 пацієнтів. Це не враховуючи підписи в листах призначення, журналах спостереження, актах здачі/передачі тощо.

Та от біда, клітинки в всіх цих папірчатках трохи більше 5-7 міліметрів за розміром, тож оцінити художність задуму не представлялося можливим. До того дня.

А того дня, щойно переступивши поріг відділення, на мене накинулись перелякані завідувачка та «старші» медсестри, що готувались в той час до великої перевірки з ОблЗдраву.
- Ты сошла с ума, зачем ты во всех документах написала «чесотка»!!!??? – майже кричала збуджена завідувачка.
- Это не чесотка, это моя роспись – спокійно відрізала я, бо звикла до подібних реакцій.
- А как твоя фамилия? – перепитала старша.
- Лобазова, а при чем…
- Значит так, меняй фамилию, Лобазова! Это ж надо, всем отделением голову сломали, думали, это чесотка или шизфрения, и главное откуда, зачем и во всех журналах…Срочно меняй фамилию…- бурчала віддаляючись вже майже заспокоєна, підвеселена завідувачка.
_______________________________________
Прізвисько похідне від stasia

А scab (scabies-короста) та sch (schizophrénie-шизофренія) - типове скорочення, мабуть саме для таких мізерних клітинок)

понедельник, 18 апреля 2016 г.

Прекрасна

Якось вони засварилися не на жарт. Чоловік вважав, що останнім часом його взагалі дуже сильно змінилась. Вона була ображена на чоловіка через відсутність допомоги по господарству… Сказати прямо через що виникла чвара неможливо, просто раптом все накопичилось і вибухнуло. Та як би там не було, тієї ночі вона вибігла з дому в одній нічній сорочці.

А стояла зима і на вулиці кілька днів лежав сніг, температура вже була з глибоким мінусом, та вона босоніж бігла з такою швидкістю, що чоловік, який мчав за нею з чоботами та шубою, так і не зміг наздогнати. Лише через 4 години її відшукали патрульні, та одразу направили до нас. Саме звідси наступного дня йому зателефонували і попросили принести особисті речі для Олени Красної.

Пацієнтів з нервовим зривом зазвичай клали саме в першу палату, ближче до медперсоналу та подалі від взагалі невгамовних пацієнтів. Це звичайна практика, так пацієнти з більш цілісною психікою могли спілкуватися з собі подібними, та не хвилюватись через те, що хтось несамовитий штурхане їх, чи завдасть будь-якої шкоди взагалі. Незважаючи на те, що режимом забороняється зачиняти двері в палати, деякі з них так і виписувались ніколи не стикаючись з іншими.

Олена і справді була казково пре-Красна. Білосніжні кучері заливчастими хвилями спадали на її тоненькі блідні плечі, тонкі музичні пальці нервово бгали підперізок від халату. Вона сиділа в шовках ніжно рожевого кольору, пообшиваних високоякісним мереживом. ЇЇ щоки вкривав легкий рум’янець, але з великих голубих очей неупинно текли сльози.

- Вам больно? – запитала я, розрізаючи повязку на її ногах.
- Мне страшно…– ледве чутно промовила Олена.
- Не волнуйтесь, у нас здесь не так плохо, как в кино показывают. Мы всегда рядом, тяжелые пациенты не пересекаются с остальными, все будет хорошо, не бойтесь. Немного здоровье поправите и забудете всех нас как страшный сон – промовляла я і чим далі, тим більше змушувала себе стримуватись.

Більша площа її стоп рясно чорніла, це бузсумнівно був некроз – тканини відмирали. Думки мої змішувались починаючи від того, яким саме чином це все обробляти, та закінчуючи тим, як і коли це можна буде видалити, щоб зараження не пішло вгору.

Оговталась я вже коли ноги було забинтовано. Наскільки могла підбадьорюючи посміхнулась, та побажала доброго дня. Пацієнтка трохи пожвавішала, глибоко позіхнула і вмостилася спати.
- Как думаете, Петровна, это ж не шиза и не МДП, вряд ли она к нам еще попадет?
- Вряд ли – погодилась Петрівна – к нам вряд ли. А вот ноги жалко, пальцы-то точно отрежут.

І з десяток хвилин ми обидві просиділи в повній тиші, дивлячись в одну і ту саму точку.

воскресенье, 17 апреля 2016 г.

Сабурова дача

- А ты кроме нашего отделения, работала раньше в каком-то? - запитала мене якось Петрівна.
- Нет, только практику проходила.
- А я работала. И в мужском работала, и в реанимации…в инфекционном... Здесь лучше всего мне как-то. А ты где была? - все цікавилась «сестра милосердя».
- В детском – відповіла я.
- В детском...знаю. Ну как, я сама не была, но работала с девчонками которые оттуда ушли. Не выдержали. А тебе как?
- Да никак, а как?
- Вот и поговорили – засміялась Петрівна.

Хіба тоді ми розуміли, про що йдеться насправді? Ми домовились з викладачем зустрітись на території лікарні, скинулись грошима, щоб купити дітям всіляких ласощів, це ж діти в решті решт. Діти зустріли нас радісно, медперсонал відкорегував кому солодощі можна, а кому ні. Ніяких особливо важких випадків нам наче і не трапилось.

Все що на той час привернуло мою увагу, так це заскляна кімната для спостереження. Там знаходяться діти, за поведінкою яких потрібно деякий час постежити, перш ніж вони зможуть перебувати з іншими. Та запам’яталсь одна єдина дитина, навіть зараз не пригадаю, чи хлопчик чи дівчинка, яка весь час що ми там знаходились пролежала в ліжку, відгорнувшись від нас до стіни.

- Аутист – сказали лікарі – он вообще ни с кем не разговаривает, только смотрит постоянно в одну точку и все. Даже родителей не слушает, вот они его и отдали, так всем лучше.

Тож діти лишились задоволеними, ми відпрацювали свої години і також спокійно поїхали додому.

І лише тепер, коли так часто мені доводилось зіткатися з історіями різних клієнтів та пацієнтів: коли хрест безнадійності ставили на дитині, яка б мала добрі шанси, отримавши допоміжну корекцію; коли зіткалася з історіями, де батьки саме своїм вихованням спонукали розвиток тих чи інакших психічних розладів у дітей; коли я бачила, як навіть самих тяжких дітей батьки доглядали до останнього, а не здавали при першій ліпшій нагоді в психіатричну лікарню, і навіть навпаки, коли батьки навмисне доводили дитину до каліцтва, щоб отримувати певні державні пільги, допомогу, тощо... перераховувати всі ці «коли» - не перерахувати…

Лише тепер, коли всі ці історії у мене за плечима, я розумію, як тяжко було там працювати іншим, дійшлим жінкам, що мали і своїх дітей. І досі більш за все бентежить саме усвідомлення того, що ти не можеш цього змінити, навіть коли знаєш як…

Наша лікарня відома всім більше за назвою «Сабурова дача», вважається це через те, що вона розташована на території садиби генерала-губернатора Петра Сабурова. Але насправді вона названа його ім’ям ще й тому, що він заповів саме цю територію для розбудови «богоугодного закладу», оскільки сам мав психічно хвору доньку.


суббота, 16 апреля 2016 г.

Тримай язика

Це сталося після ранішнього роздавання ліків. Я якраз зачиняла двері «аміназінки», як з коридору до мене почали доноситись волання кількох пацієнток.
«Помогите, она сейчас проглотит язык» - кричала одна
«Не проглотит, а откусит, дура» - перебивала її інша
«Врача-врача, ой мамочки, что ж это такое делается» - кричала третя…
Збентежений натовп майже силою заштовхнув мене навспак, разом з бідолашною Зайцевою.

Вигляд звичайно та мала не для слабкодухих… Голова закинута назад, очі витріщені настільки сильно, що здавалось от от вискочать з орбіт… Сама Оксана безупинно переминалась із ноги на ногу, її руки застигли в положенні «богомола» і ані примовками, ані реальними діями змінити щось було просто нереально. Вона жадібно хапала повітря ротом, з якого неупинно текла слина і начебто нарочито вивалювався язик…

Не встигла я промовити ані слова, як ззаду підбігла Петрівна, вколола щось Зайцевій, потім ще раз, уклала її на кушетку і запевнила мене, що подіяло, отже минолося.

«Такое случается редко, конечно, только у тех, кто давно принимает - сказала Петрівна – но готовой нужно быть всегда. Экстрапирамидный синдром - побочка, а ты думала нейролептики и прочая ересь, которой их тут пичкают это так, просто, типа валерьянка?
…Это сейчас тебе каждая таблетка под роспись, а раньше, когда их было валом, девки себе домой галоперидола жменями набирали, мужьям в водку подсыпали, чтобы их сковывало, думали так пить скорее бросят с перепугу… а оно видишь какая гадость…
…Ну что, ручки-ножки не трясутся уже? Ну вот и прекрасно, пошли работать. Вон твоя Зайцева уже в себе»

- Ну как тут, Оксанка, нормально все? – віддалявся від мене голос Петрівни - Ну полежи, полежи еще… или походи, гоняет еще? Ну походи, походи. Эх, Оксанка-Оксанка…