- Тебе что, нормальной работы не нашлось? Не приживешься ты здесь, ты
другая.., а останешься – пропадешь, меня еще вспоминать будешь – віщувала мені
Христина.
З самого нашого першого знайомства, вона ставилась до мене як до подружки.
Щиро раділа зустрічі, ділилася враженнями, новинами, щебетала все й про всіх.
Петрівна, не розуміючи як я до цього ставлюся, постійно її осаджала,
нагадувала, про субординацію і Христинка вибачаючись тікала, а потім через
різних посланців марно визивала мене на перекур…
Середнього зросту, фарбована брюнетка з великою густою чуприною, що спадає
на очі, Христина завжди підводила губи яскравими кольорами. Як в школі, без
люстерка, проводила помадою по верхній губі, потім по нижній, захватно чмокала
і протягувала помаду мені, раптом би я теж захотіла підфарбуватись… Глибоке
декольте, короткі спідниці чи шорти, будь якої пори року, та підбори. Щойно до
когось з пацієнтів приходили відвідувачі чоловіки, вона миттю вибігала в
коридор, тихою кішкою кралась на розвідку, потім виправляла плечі і не
ховаючись починала проходжуватись повз, сміливим модельним кроком. Іноді не
витримувала і починала розмову, чи то про погоду, чи то про новини, з чоловіками,
що шарілися та ховали очі…
Христина одна із тих, в кого все почалось з післяпологового психозу. Без
якихось передумов і передвісників. З одного боку біль, маленька дитина з якою
все пішло не так, як очікувалось, відсутність допомоги та притирки чоловіка, з
іншого приємна зовнішність та жага до активного і вільного життя. Чим старше
ставала донька, тим частіше в Христини траплялись галюцинації. Важко було
зрозуміти, чому саме цей сюжет їй докучав, але їй вбачалась війна: окопи,
постріли та вибухи. Більше за все вона боялась авіації, але «бігла полем,
витягувала поранених, відбивалась і постійно когось звала-шукала».
Звісно згодом дитину в неї забрали, материнських прав позбавили, та чоловік
доволі рідко дозволяв їй бачитись з донькою. Христинка часто показувала фото,
де вони втрьох, з чоловіком та маленькою чорнявою дівчинкою. Хоча минуло вже
12, про дочку в Христини лишились саме ті спогади, коли мала ще була зовсім
маминою. Вона розповідала, як купала її в ванні із піною, розчісувала волосся,
плела коси… притихала, потім на очі накручувались сльози і Христина цедила
крізь зуби «Будь проклята эта война…»
Було в неї і яскраве, насичене подіями та задоволенням життя. За весь той
час молода і доволі симпатична Христина влаштувалась працювати в «стрип-клубі»
у Турції. Вона виїздила туди в період ремісії, а потім поверталась сюди
лікуватись. Після нашого знайомства, вона так і марила тим, щоб ми поїхали туди
якось разом, обіцяла мені п’ятизірковий прийом, і всіляко вмовляла звільнитись.
Роки минали, я звільнилась, але в шухляді ще довго зберігався шматок
цигаркової пачки, на якому червоною помадою було написано «Кристина: мой номер
333-2, позвони!»
