"Не лікарка"

Зовні їй було років 60-65. Кожного ранку вона стягувала до хисткого хвоста масні сосульки брудного волосся, одягала потертий синій спортивний костюм, стискала руки замком на попереку та починала ходити палатою взад і вперед, періодично мимручі щось собі під носа.

Іноді вона читала книжки, іноді просто лежала з відкритими очима, мовчки втупившись в стіну… МАшина майже ні з ким не розмовляла, і за той час доки я там працювала, до неї жодного разу так ніхто і не прийшов. Вона була з тих пацієнток, що знаходились на примусовому лікуванні. Це означало, що як би добре вона себе не ставила, вийти звідси найближчі кілька років їй не доведеться.

Якось, коли всі пацієнти вишукувались в чергу біля аміназінки, дві з них завзято засварились через дещо чудернацько ненаукове явище, і треба було в своїх мудруваннях зачепити їм Машину.

-Вот вы, Марья Илинишна, скажите нам как врач, кто из нас прав?

Машина миттю змінилась в обличчі, блискавкою пронеслась повз роздавальний стіл, скинувши на підлогу лотки із шприцами, схопила Васильєву за грудки і пирснула їй в саме обличчя:

- Никогда, слышите? Никогда меня так не называйте! Никакой я вам не врач!!!

Санітарка, що підбігла, розвела їх по сторонах і пришіптуючи щось розраджуюче, прихопила Машину за плечі та повільно повела її в палату.

- Можно подумать! Типа я виновата, что ты совсем ку-ку!? - гукнула їй вслід Васильєва, і як ніде нічого, продовжила пошуки арбітру для суперечки.

Пів ночі я вчитувалась в історію хвороби, дивилась і думала, ставила собі запитання, на які там так і не знаходила відповідей, та боролась із бажанням вийти і сказати «Мар’я Ільївна, як же так, як це все сталося, що пішло не так???»

Результати обстеження, аналізи, «зі слів рідних», «об’єктивно / суб’єктивно», загалом та коротко: «Машина Мар’я Ільївна, кандидат медичних наук, розробник унікального засобу для лікування променевої хвороби… В ході застосування якого було нанесено непоправну шкоду здоров’ю пацієнтів, включаючи летальні наслідки…»

Окрошка

В іншій зміні мені не так пощастило з медичної сестрою. Вона була похмура, зарозуміла, в цілому начебто і по доброму налаштована, але стосунки у нас не задались, суцільна доброзичлива формальність. Та от на відміну від попередньої, була в цій зміні молода санітарка, років 30-ти.

Оксана запам’яталась мені історією, коли в тому самому довжелезному коридорі, щоб ні в якому разі не заснути вночі, вона виносила стілець без столу і сідала на нього не маючи змоги нічим підпертися. Зазвичай ключ, що галасно падав з її засинаючої руки будив Оксану, але цього разу першим впав не ключ, а вона сама, прямо серед коридору. З того часу вона заручалась нічною компанією, і дуже зраділа, коли до їхньої зміни додали ще й мене.

Якось так сталося, що в нас не було ніякої негайної роботи і ми пішли просто побалакати. Як не дивно мова зайшла саме про те, що не завжди ясно ще хто з нас нормальний, а хто насправді «псих».

«Вот Зайцева, н-р, закатала скандал, материлась, швыряла вещи с балкона, мать ее вызвала скорую и вуаля, социально-опасная психопатка Зайцева уже в больничке. А если бы ты закатала скандал, отматерила всех и расшвыряла шмотье, все бы поругались- поругались и забыли».

«Нет, ну вот серьезно - не унималась она - а ты знаешь, я ведь когда-то тоже тут лежала!!! Да, вот так, муж ушел, сын малой, денег нет чувствую все, накрыло. Пришла, говорю покапайте что-нибудь, меня Наталка взяла и положила на недельку. Ну и что - ничего, познакомилась ближе со всеми, многое для себя узнала…»

З роками, коли мені розповідали, що той хто працює в психіатричній лікарні, той згодом сам стає наче «не в собі», я ставилась з розумінням до цієї позиції. Бо пригадувала, як одного разу, коли ми з Оксанкою обговорювали свої улюблені страви, вона завелась прям, як любить окрошку.

«Я ее так, люблю, так люблю… Да что ты знаешь о любви к окрошке? Однажды, когда малой пошел играть в футбол, а мама еще была на работе, мне захотелось окрошки так, что хоть умри. Я сделала целую кастрюлю и сразу села есть. Одну тарелку, другую, третью… Когда я съела сама пол кастрюли я поняла, что сейчас придет мама, обнаружит это и прибьет меня. Что мне оставалось делать, не могла же я ее вылить. Мне пришлось пойти в туалет, сунуть два пальца в рот, освободить желудок и со спокойной совестью доесть вторую половину кастрюли!»... Гордівливо розповідала про свою любов Оксанка)

Просто Петрівна

Палатну медсестру моєї зміни всі називали просто Петрівна. Вона сама так і казала, мовляв, клич мене просто Петрівно, мене тут інакше ніхто не знає, навіть пацієнти. Але коли вона щось розповідала про себе, то неодмінно підібгала нижню губу і промовляла Олюшка (Олюшечці, Ольгонька, тощо). Сміхотушка-белькетушка, все в неї завжди було весело і позитивно. Згодом нас таки розвели по різних змінах, бо вирішили, що все аж занадто злагоджено в нашому тандемі, не зрозуміло хто страчає, а хто кого покриває.

Петрівна була невисокого зросту, але важила щонайменше 100 кілограмів. Якось я навіть подарувала їй на день народження чашку, де був зображений слон, що уявляв себе мишкою. Підштовхнув мене до цього саме той випадок, коли як зазвичай у нас водилося, вночі ми виходили з нею заповнювати документацію, і вона уявляючи себе балериною виставляла то одну, то іншу ногу вперед, тягнучі запливший жирком носочок. Та цього разу вона зробила кілька розворотів, під підбадьорююче «опа-ля, опа-ля», врізалась в стіну і потім довго бідкалась, що балерина з неї не дуже.

З Петрівною в нас був свій ритуал. Щойно всі денні лікарі та медсестри покидали відділення, ми бігли на трамвайну зупинку, купляли пакетики «капучіно», по 2 стакани соняшникого насіння і стрімко бігли назад. Та от вночі, коли всі засинали, ми виносили великий стіл на середину довжелезного коридору, заливали в себе кип’ячу суміш тої штучної кави, та нападали на насіння, періодично промовляючи: «Ну что, давай писать уже может?» - «Угу, щас эту жменьку дойду»… Через пів години знову: «Ну что, давай уже?» - «Та ща, на дне уже осталось…», аж до самого «Блин, уже светает, пора всех будить!» - «О все, все пишем-пишем!».

Не можу нічого сказати за її чоловіка, бо він чи то був номінальним, чи то взагалі його не було, але Петрівна сама виховувала дочку, наймала репетиторів, поступала її в училище. Вона завжди бралась за будь-яку роботу, з радістю підміняла і мед сестер і навіть санітарок, незважаючи на всі заборони працювала по 2 суток кряду, аби хоч щось заробити в додачу. В вільний від роботи час, вони з юною дочкою шили брюки, які корейці потім продавали у торговому центрі біля станції метро «Барабашова», і всеодно постійно шукала хоча б будь-який заробіток.

Якось, коли ми колективом відзначали її народини, всі бажали їй стандартного здоров’я, здоров’я, здоров’я. І тут одна з санітарок в серцях задоволено заволала «Олюшка, милая, пусть всегда тебе счастье будет и много-много денег!!!». «Зачем мне много денег???» як вдрізала Петрівна – это ж надо будет их ночами в стопочки складывать, считать-пересчитывать, а я итак нихрена не высыпаюсь…»

Незручна лікарка

Тамара Георгіївна була другим лікарем у відділенні після завідувачки. Висока статна грузинка, що спадкувала від мами розкішне чорне волосся, густі брови та немов трохи підфарбовані великі карі очі. Можливо, як для жінки вона здавалась трохи завеликою, але в цілому все завелике було в ній дуже гармонійне. Подеякували, що вони з родиною приїхали з «Западенщини», але так чи інакше вона дійсно виділялась серед всього колективу не лише своєю оригінальною зовнішністю, і легким, незрозумілого походження акцентом, а і саме характером - своїм ставленням до пацієнтів, їхніх родичів, тощо.

Вона завжди з’являлась доволі неочікувано, та так само непомітно полишала відділення в кінці робочого дня. Часто було взагалі незрозуміло, вона є на роботі, чи ні, та перетиналися ми настільки дивно, що при зустрічі наших очей виникало враження, наче вона горячково пригадує, хто я взагалі така і що тут роблю.

В її кабінет не прийнято було заходити, наче він якийсь прокажений. Та і не було там нічого цікавого, лише купи паперу з беззмістовними графіками та порожня шафа. Навіть халат кожного дня вона приносила з собою і забирала, щоб не пропахнув відділенням. Коли до неї приходили родичі пацієнтів, вона вела з ними довгі і нудні, як здавалось тоді, бесіди. Через це, як ніхто інший, Тамара Георгіївна засиджувалась на роботі допізна, незважаючи на те, що родина в неї була велика. Багато хто з персоналу не соромлячись казав що мабуть її саму торкнуло, бо вона майже жила своїми пацієнтами, та нерідко навіть приносила для них то картоплю зі своєї городини, то садові яблука. Деяким родичам передавала коштовні ліки загального медичного використання чи бинти з ватою для перев’язок…

«Наче більше нема чим зайнятися» - казали санітарки. «Наче більше нема куди витрачати гроші» – казали сестри милосердя.

Іноді, минаючи її кабінет, можна було почути обривки фраз:

«Я не могу тебя долго держать здесь, почему милиция не приструнит твого сына?»
або

«Все выписываем, уже итак перебор… Но если вообще нечего будет есть, приходи, как-то положим»
чи

«Куда вы так торопитесь, она еще не готова, вы думаете каждый суицидальный кричит на все стороны вот сейчас возьму и убьюсь?»

Такі фрази змушували затримуватись і робити вигляд наче робиш щось важливе, прикипаючи вухом до замкової щілини. Але згодом вони і давали розуміння, за що її так не любили інші лікарі. «Опять Тамарка со своей благотворительностью…» гнівалась завідувачка, і автоматично всі інші починали на неї сердитися, хоча що саме «опять» майже ніхто і не знав.

Всі позіхали з легкістю, коли виявляли, що на сьогодні вона вже покинула відділення.
Чужерідна, дивакувата, не сприйнята колективом… Така собі «незручна лікарка».

Та в голові так і стояло «Господи, ну зачем я ее выписала, я же говорила ему рано еще…»

Збіжності вигадані, історії випадкові...

Коли новітні знайомі дізнавалися, що я працювала в психіатричній лікарні, багато хто питав «Розкажи щось смішне». І сьогодні спілкуючись з різними людьми, я розумію, що це не вікова похибка, і не культурна, а виключно інформаційна. Якщо твоя спеціальність не починається із приставки «псих», то радше за все в уявленні психіатричної лікарні тобі так і малюються непереможні Наполеони, інопланетні засланці та здрокані бзяки, що снують взад і вперед коридорами та періодично влаштовують театралізовані вистави для персоналу.

А я заскочена вперше таким запитанням, марно намагалась пригадати ну хоча б щось, що могло вдовольнити сторонню цікавість – дзуськи. Не тому що взагалі вже «пропаща скнара», а виключно через те, що тамошні пацієнти такі самі як більшість з нас, яких оминуло.

Тому що насправді в лікарні, що не історія, то заморока – де саме та межа, коли ти ще можливо трохи дивакуватий, самобутній, оригінальний та своєрідний, а де ти вже не можеш дати собі ладу і неясно чи безпечний чи небезпечний для оточуючих та самого себе взагалі...

Зустріти там когось особливо галюцінаторного, та ще й так, щоб маячня була хоч трохи розвесельною - справа дуже рідкісна, бо взагалом це прості зламані долі. Зламані жахливими життєвими подіями, стресом, хворобою, відсутністю підтримки, ворожим ставленням оточуючих та жорстоким ставленням близьких…

Більш того, можу вас запевнити, що багато хто міг туди і не потрапити зовсім, якби мав змогу отримати повноцінну психотерапію накштал тієї, що потроху ми пізнаємо та втілюємо з досвіду розвинутих країн. Але сталося так як сталося.

Лише втомлені посмішки, сумні очі, та всерозуміюче сприйняття, доки жорстке лікування остаточно не зачепить головний мозок і не почне робити з людини овоча…

Якщо буде виходити, я розповім не смішне чи жахливе, а таке як воно є… чи було.